— Ти куди? — пошепки запитав ґевал. Останні сумніви розвіялися: голос звучав сонно та винувато (достоту як у сторожа, якого заскочили сплячим на прохідній якого-небудь заводу), а лопата під час сну з’їхала на підлогу. — Можеш ще півгодини покуняти.
— Треба відлити, — так само сонно буркнув Тимур.
— Ага. Ну, давай, — позіхнув Ріно.
Тимур вийшов із хатини. На хвильку затримався, задер голову, прикипівши поглядом до розсипу зір, настільки густого, що нічне небо здавалося дірявим ситом, яке проціджує сяйво з інших світів, і навскісної смуги Чумацького Шляху. У жодному іншому місці на планеті брудно-біла, зі рваними краями та, неначе ластовинням, поцяткована зірками смуга рідної галактики не проступала настільки чітко та виразно, у жодному іншому місці Тимур Коршак не відчував настільки пронизливо та глибоко власну крихкість, обмеженість і нікчемність. Місяця, як він і думав, не було.
Сечовий міхур нагадав про себе пекучим свербінням. Опустивши голову, українець почовгав за ріг будинку. Надворі було темно та моторошно, проте не настільки, щоб відливати просто перед ґанком, під дверима, за яким куняв Ріно Ґроббелаар.
Тимур завернув за ріг, і раптово навіть кволе світло від зір відступило. Під північною стіною прохолодна чорнота заковтнула Тимура. Стіна тягнулася на схід, потім під прямим кутом завертала на північ. За кілька кроків від місця, де вона обривалася, височів чи то наполовину розвалений, чи то недобудований паркан сусіднього двору. Виходило, що стіни напирали на Тимура з трьох боків, ущільнюючи й без того липку, наче нафта, темряву. Відразу за рогом знаходилося вікно, і то немаленьке — якраз у тій кімнаті, де спала Лаура Дюпре, — але світла з нього не надходило, й у пітьмі воно цілковито зливалося зі стіною. Темрява була настільки густою, що Тимур заледве бачив далі ліктя на випростаній уперед себе руці.
Притримуючись долонею за стіну, чоловік підійшов до кутка, в якому пітьма здавалася найщільнішою, і почав справляти нужду.
Під цівкою сечі захрускотів пісок. Тимур примружився та поводив струминою з одного боку в другий. Від холоду тілом тричі прокотилися дрижаки, через що чоловік не відразу вловив, що звук змінюється залежно від того, куди він дзюрить. Радше з цікавості, ніж через острах, він провів струменем справа наліво. Хрускотіння піску на коротку мить поступилося місцем незрозумілому хляпанню, після чого струмінь знову затріскотів об суху землю. Тимур насторожився. Він відчував, що сечі залишається якраз на один «прохід», і поспіхом скерував цівку назад, зліва направо. Звук повторився: хрускіт, хрускіт,