Краплі туману осідали на шкіру. Хоча, на думку Тимура, нічого приємного в тому не було. Чоловік, зціпившись, вертів головою, очікуючи, що першої-ліпшої миті з густого, наче вата, туману на нього щось кинеться, і безперестану прокручуючи в голові запитання: звідки в пустелі взявся такий туман?
— Я готова, — повідомила Лаура, вмощуючись за спиною українця.
Останнім хатину полишив Джеймі Макака. Усе ще суплячись, він заліз на «Vespa» та прилаштував свій наплічник у себе на колінах. Ріно, який від пробудження не випускав із рук лопати, підступив до скутера.
— То який у нас план? — зронив Тимур.
Ґроббелаар підняв брову. Він мав намір запитати те ж саме, якби Тимур його не випередив.
— Ми можемо поїхати навпростець через Долину Смерті, — почав Ріно. То був найкоротший шлях від Сан-Педро до руїн «NGF Lab»: одна з розколин Valle de la Muerte завертала на південь і виходила на плато, на якому колись звели лабораторію. — Але боюсь, що в такому разі більшу частину дороги ми тягнутимемо мопеди на своїх горбах. Крім того, — здоровань облизнув губи, — ми майже напевно заблукаємо в такому тумані.
«Для чого ми взагалі сюди припхалися?» — вкотре дорікнула собі француженка.
— Пригадуєш, як під час нічної вилазки 2009-го ми прямували на південь від лабораторії? — наморщив лоба Тимур. — А потім курнули на схід і вибралися на трасу.
— Так.
— Давай спробуємо у зворотному напрямку, — запропонував українець. — Спочатку трасою на південь, а потім — через солончаки до «NGF Lab». Там рівнина, пустеля полога, я думаю, нам удасться проїхати на скутерах.
Ріно задумливо подивився на вулицю, що, вигинаючись, тягнулася на південь і зникала в тумані.
— Це якщо згадаємо, де треба з’їжджати з траси.
Тимур ще дужче зморщився:
— На шосе була придорожна станція. Токонао чи якось так.
— Ага, Токонао, — погодився Ґроббелаар.
— Ми досягнемо станції, далі — ґрунтовками на захід до найближчої лагуни, а звідти — на північ до лабораторії.