— Триста шістдесят кілометрів.

— Вони їхали всю ніч, — чи то запитала, чи то ствердила Ліза.

— Так. І то не просто їхали, а гнали на повній швидкості.

— Але…

Джонні Лонґбоу передбачив її наступне запитання:

— Знаю, знаю, вони не могли перетнути кордон. Колеги із ЦРУ, — він із особливою, непередаваною інтонацією промовив слово «колеги», — підозрюють, що замість рухатися навпростець, трасою № 25 на південь, нападники після Аренільяса завернули на захід, на трасу № 50, що веде до Уакільяса, великого прикордонного міста на узбережжі.

— А далі? — скептично зиркнула Ліза.

— Вони не дісталися Уакільяса та за кілька кілометрів до міста курнули на південь. Я проглянув Google Maps. На території Еквадору, аж попід кордон із Перу, розташовано кілька невеликих поселень: Чакрас, Ґуабільйо, Карабон — ніде, крім Google Maps, їх не позначено. Ґрунтові дороги, що виходять із цих сіл, підступають упритул до кордону. Рельєф там рівнинний, ущелин чи пагорбів немає, повнопривідний автомобіль, такий, як викрадений американський «M939», може прослизнути до Перу, не привертаючи уваги прикордонників. Хоча це все лише припущення.

— Тобто «цеерушники» не бачили момент перетину кордону?

— Ні. За їхніми розрахунками нападники знаходилися на кордоні між другою та третьою годинами ночі. Нас іще не повідомили про напад на блокпост. І в усякому разі тоді було надто темно, щоб стежити за вантажівкою із супутника.

Ліза Джин Торнтон замислилася, накручуючи на палець кінчики волосся. Зрештою озвалася:

— Ти вважаєш, що напад вчинили «сутінкові», які відкололися від основної групи, що зупинилася на підході до Мачали? Звідкіля жителі Ґуаякіля можуть знати, як непомітно переметнутися через кордон із Перу.

Джонні знову смикнув бровами:

— Те, що вони йдуть із Ґуаякіля, не означає, що вони самі з Ґуаякіля. Можливо, серед них є житель Уакільяса. Чи навіть одного з прикордонних хуторів.

Ліза затихла, нервово водячи кінчиком язика по верхній губі.

— Шеф сказав, що вирішувати тобі, — порушив мовчанку Лонґбоу.

Жінка пирхнула:

— Ну, звісно! Виводить свою задницю з-під удару.

Лонґбоу розвів руками та скривився:

— Який із нього бос, якби він не думав про крісло під своєю задницею? Водночас, Ліззі, ця справа була твоєю від початку. Ніхто за тебе не вирішить, як нам далі діяти.