Я випив уже половину своєї кави, перш ніж відчув, що вона неймовірно гірка і пити її зовсім не можна, тож вилив решту й покинув забігайлівку.

Червоний «СУВ»[29] вискочив на бровку й різко зупинився переді мною. Задні й передні дверці з боку пасажира відчинилися, і звідти вистрибнули двоє скуйовджених чоловіків із ледь округлими животами в заляпаних бензином джинсах, джинсових куртках і брудних футболках — один був лисий, а другий мав брудне біляве волосся.

— Сідай, — сказав Голомозий.

— Даруйте? — перепитав я.

— Ти чув, що тобі сказано, — промовив Білявчик. — Сідай у довбаний автомобіль.

— Не маю такого бажання, — відповів я, відступивши на крок до забігайлівки з пончиками.

Вони накинулися на мене вдвох, і кожен схопив мене за руку.

— Стривайте! — вигукнув я, коли вони потягли мене до задніх дверцят автомобіля. — Не робіть цього! Нікому не дозволено отак хапати людей просто на вулиці!

Вони заштовхали мене в машину. Я впав животом на підлогу перед заднім сидінням. Білявчик сів попереду, голомозий позаду, придавивши мене своїм важким робочим черевиком, щоб не пручався. Коли я падав униз, то помітив третього за кермом.

— Ти знаєш, що він хотів сказати лише секунду тому? — запитав Голомозий у свого друзяки.

— Що?

— Я думаю, він хотів сказати: «Відпустіть мене!»

Обидва гучно зареготали.

Я й справді збирався це сказати, та не встиг.

Розділ тридцять третій

Розділ тридцять третій

Як учитель середньої англійської школи, я не мав особливого досвіду в тому, як треба поводитися у випадку, коли тебе схопили двоє розбишак перед забігайлівкою, в якій продають пончики, і запхали під заднє сидіння автомобіля «СУВ».

Я швидко зрозумів, що нікого особливо не цікавило те, що я хотів би сказати.

— Послухайте-но, — почав я зі своєї вкрай незручної пози, розпластаний долічерева перед заднім сидінням автомобіля. — Ви, хлопці, припустилися якоїсь помилки.

Я спробував трохи обкрутитися, щоб повернутися на бік і бодай краєм ока побачити лисого здоровила, який придавив мені спину своїм черевиком.