Флемінґ подивився на мене похмурим поглядом, запихаючи в рот наступну порцію сосиски:

— То в чому справа? У мене був роман із вашою половиною чи щось таке? Зрозумійте, це не моя провина, якщо ви не можете зробити вашу жінку щасливою і їй доводиться приходити до мене по те, чого вона потребує.

— Ідеться не про те, — сказав я. — Мою дружину звати Синтія. Ви знали її, коли вона була Синтією Бідж.

Він перестав жувати.

— О! Прокляття. Але ж, чоловіче, це було збіса давно.

— Двадцять п’ять років тому, — уточнив я.

— Ви довго вагалися, перш ніж до мене прийти, — сказав Вінс Флемінґ.

— Останнім часом сталися деякі дивні події, — почав я. — Думаю, ви пам’ятаєте, що сталося тієї ночі?

— Авжеж. Уся її довбана родина зникла.

— Саме так. Вони щойно знайшли тіла матері Синтії та її брата.

— Тода?

— Атож.

— Я знав Тода.

— Справді?

Вінс Флемінґ стенув плечима.

— Трохи. Я хотів сказати, ми ходили до однієї школи. Він був класний хлопець.

Він підтягнув ближче до себе, на край тарілки, шматок омлету, политого кетчупом.

— Вам не цікаво, де вони їх знайшли? — запитав я.

— Я думаю, ви мені зараз скажете.

— Вони були в автомобілі, який належав матері Синтії, в жовтому «Форді-Ескорті», на дні затопленого кар’єру, в штаті Массачусетс.