— Вони його знайшли. Він зареєстрований у «Годжо».[35]

— Ой, бляха! — вилаявся я, уже готовий відчинити дверці своєї машини. — Я поїду за вами.

— Забудьте про свій автомобіль, — сказав мені Вінс, знову натискаючи на газ і розвернувшись навколо моєї машини.

Він спрямував її до магістралі 1-95. Це була не найкоротша дорога, але, мабуть, найшвидша, якщо взяти до уваги, що готель «Говард Джонсон» був на протилежному боці міста, в кінці пандуса, який відходив від магістралі 1-95. Коли Вінс звернув на шосе і влився в потік машин, то зробив це уже на швидкості вісімдесят п’ять миль за годину.

Рух на федеральній автостраді був не густий, і ми були на протилежному боці міста вже через п’ять хвилин. Вінсові довелося добре натиснути на гальма, коли він спускався пандусом. Він ще їхав зі швидкістю сімдесят миль на годину, коли я востаннє побачив задні вогні машин, які мчали попереду нас.

Він звернув праворуч, а потім знову праворуч, прямо на паркувальний майданчик «Годжо». Автомобіль «СУВ», у якому мене прокатали раніше, був припаркований якраз перед дверима вестибюля, і коли Білявчик побачив нас, він підбіг до віконця Вінса, який увімкнув живлення, щоб опустити шибку.

Білявчик назвав Вінсові номер кімнати, сказав, що якщо проїхати вгору по схилу й завернути, то можна під’їхати під самі зовнішні двері цього номера. Вінс дав задній хід, зупинив машину, перемкнув передачу й поїхав угору по довгій, звивистій під’їздній алеї, яка завертала за комплекс. Дорога відхилилася ліворуч і вирівнялася за цілим рядом кімнат, двері яких виходили на бровку.

— Ось вона, — сказав Вінс, зупиняючи машину в потрібному місці.

— Я хочу поговорити з ним, — сказав я. — Не робіть йому нічого поганого.

Вінс, який уже вибрався із машини, відмахнувся від моїх слів рукою, навіть не обернувшись до мене. Він підійшов до дверей, зупинився на мить, побачив, що вони вже відчинені, й постукав у них.

— Містере Слоун! — гукнув він.

За кілька дверей нижче прибиральниця, яка щойно підкотила свого візка до якихось дверей, подивилася в наш бік.

— Містере Слоун! — закричав Вінс, розчинивши двері ширше. — Це директор. У нас виникла одна невеличка проблема. Ми повинні з вами поговорити.

Я стояв збоку від дверей та вікна, тож якби він виглянув, то мене б не побачив. Бо, якщо це був той самий чоловік, який стояв перед нашим будинком тієї ночі, він міг би мене впізнати.

— Він виїхав, — сказала прибиральниця достатньо голосно, щоб ми почули.

— Що-що? — перепитав Вінс.

— Він розрахувався й поїхав, — сказала вона. — Кілька хвилин тому.