— Тері, не роби таких дурниць. Ти навіть не уявляєш собі, в яку халепу можеш уклепатися.

— Може бути, — сказав я, потім подивився на Вінса й сказав: — Але зі мною чоловік, котрий, схоже, знає, як треба поводитися у складних ситуаціях.

Хоча просто бути з Вінсом Флемінґом для мене вже означало перебувати у складній ситуації.

Після того як ми в’їхали у штат Нью-Йорк і взяли в будці квиток митного збору, нам не забрало багато часу доїхати до Олбані. Ми обидва хотіли їсти, й обом треба було відлити, тож ми зупинилися біля одного з федеральних сервісних центрів. Я купив нам кілька гамбургерів та кока-кол і приніс їх до машини, де ми могли поїсти і їхати далі.

— Нічого не розливайте, — сказав Вінс, який тримав свою машину в чистоті й порядку.

Не схоже було, щоб він колись когось у ній убив або планував убити, і я сприйняв його прагнення до охайності за добрий знак.

Головна автомагістраль штату Нью-Йорк вивела нас до південного краю гір Адірондак, після того як ми від’їхали трохи на захід від Олбані, і, якби мій розум не був надто заклопотаний моєю нинішньою ситуацією, я мав би нагоду помилуватися чудовим краєвидом. Після того як ми проминули місто Ютику, дорога вирівнялася й навколишня місцевість також стала більш рівнинною. Ще коли я проїздив тут уперше, добираючись багато років тому до Торонто, де мала відбутися конференція працівників освіти, ці краєвиди навіки запали мені в душу.

Ми зробили ще одну коротку зупинку біля Сиракуз, затримавшись там не більш як на десять хвилин.

Розмовляли ми дуже мало. Слухали радіо — станції, звичайно, обирав Вінс. Здебільшого то була музика «кантрі». Я переглянув його компакт-диски у шухлядці між передніми сидіннями.

— Жодного диска з «Карпентерами»? — запитав я.

Дорожній рух став дуже густим, коли ми наблизилися до Буфало. Почало також сутеніти. Мені довелося тут більше дивитися на мапу, щоб порадити Вінсові, як обминути місто. Сидіти за кермом мені зовсім не довелося. Вінс був за мене набагато агресивнішим водієм, і я волів подолати свій страх, якщо це допоможе нам дістатися до Янґстауна швидше.

Ми проминули Буфало, проїхали біля Ніаґарських водоспадів і залишилися на трасі, не виділивши часу на те, щоб помилуватися одним із найбільших чудес світу, звернувши на паркову дорогу Роберта Мозеса,[36] проминули Льюїстон, де я помітив лікарню, її велике синє Н[37] світилося в нічному небі, недалеко від автостради. Проїхавши трохи на північ від Льюїстона, ми звернули до Янґстауна.

Я не подумав, перед тим як ми покинули мій дім, записати з комп’ютера точну адресу, яка стояла під телефоном Клейтона Слоуна, не видрукував і мапи. Я тоді не знав, що ми поїдемо в цю подорож. Але Янґстаун — село, а не велике місто, як Буфало, і ми сподівалися, що в нас не забере багато часу з’ясувати там усе, що нам треба. Ми з’їхали з дороги Роберта Мозеса на Локпорт-стрит і звернули на південь, у напрямку штату Мен.