— Не знаю. Автомобіль як автомобіль. Коричневий. Із темним вікном.

— Він не сказав вам, куди він їде, додому чи кудись-інде? — запитав я.

— Мені нічого він не казав.

— Дякую, — мовив їй Вінс.

Він кивнув у бік свого пікапа, й ми сіли в нього.

— Прокляття, — вилаявся Вінс. — Прокляття.

— Що ж тепер? — сказав я.

Я не мав найменшого уявлення, що нам далі робити.

Вінс помовчав якусь хвилину.

— Вам треба спакуватися? — запитав він.

— Спакуватися?

— Я думаю, вам треба їхати до Янґстауна. Ви не зможете з’їздити туди й повернутися за один день.

Я обміркував те, що він сказав.

— Якщо він розрахувався тут і поїхав, то, найімовірніше, поїхав додому, — промовив я.

— І навіть якщо він поїхав не додому, то, гадаю, наразі існує лише одне місце, де ви зможете знайти якісь відповіді.

Вінс потягся рукою через автомобіль у моєму напрямку, і я на мить відсахнувся, подумавши, що він мене зараз схопить, але він лише відкрив бардачок.

— Господи! Який ви напружений. Розслабтеся. — Він дістав мапу автомобільних шляхів, розгорнув її. — Окей, погляньмо-но сюди. — Він пробіг поглядом по мапі, спрямувавши його у верхній лівий кут, потім сказав: — Ось воно. На північ від Буфало, лише трохи на північ від Льюїстона. Янгстаун. Зовсім мале містечко. Дорога туди забере в нас годин вісім, можливо.

— У нас?

Вінс спробував згорнути мапу й покласти її на попереднє місце, але потім підсунув до мене таким собі нерівним паперовим жмутом.

— Ось вам робота. Згорніть її акуратно, а потім, можливо, я навіть дозволю вам посидіти за кермом. Але навіть не думайте доторкатися до радіо. Це було б явним перевищенням ваших обов’язків.