Я подивився на нього, і в тому погляді, яким він мені відповів, прочитав, як йому шкода, що він нічого більше не зможе зробити, як попросити вибачення. Але з його виразу я зрозумів, що хоч як пізно воно надійде, хоч яким неадекватним може здатися, але його прохання буде щирим.

Він був тим чоловіком, якому треба буде просити пробачення за все своє життя.

— Можливо, — сказав я, — у вас буде шанс.

Клейтон, навіть у своєму стані, раніше побачив дорогу до каменоломні, ніж я. Вона ніяк не була позначена й така вузька, що проїхати повз неї було дуже легко. Я мусив натиснути на гальма, й ремені безпеки врізалися нам у плечі, коли ми рвучко нахилилися вперед.

— Дайте мені пістолет, — сказав я, — тримаючи кермо лівою рукою, коли ми їхали вузьким путівцем, затиснутим між двома рядами дерев.

Дорога круто бралася вгору, дерева стали розходитися, й лобове скло автомобіля заповнилося синім безхмарним небом. Потім дорога стала майже рівною й вивела нас на невеличку галявину, і там, попереду нас, я побачив задню частину коричневої «Імпали» праворуч і стару сріблясту «Тойоту» Синтії — ліворуч.

Між двома машинами стояв і дивився на нас Джеремі Слоун. Він щось тримав у своїй правій руці.

Коли він її підняв, я побачив, що то пістолет, а коли лобове скло нашої «Хонди» розлетілося на друзки, зрозумів, що він заряджений.

Розділ сорок восьмий

Розділ сорок восьмий

Я натиснув на гальма й зупинив автомобіль одним плавним рухом, розстебнув ремінь безпеки, відчинив дверцята й пірнув назовні. Я знав, що залишаю Клейтона захищати самого себе, але в ту мить я думав лише про Синтію й Ґрейс. За якихось дві секунди я мусив оцінити ситуацію, але той факт, що автомобіль Синтії був ще над проваллям, а не в озері, дав мені надію.

Я впав на землю й покотився у високу траву, потім відчайдушно стрельнув у небо. Я хотів, щоб Джеремі знав, що й у мене є пістолет, хай навіть я не вмів із нього стріляти. Я перестав котитися й обкрутився у траві так, щоб подивитися в той бік, де був Джеремі, але він кудись зник. Я в нестямі роззирнувся довкола, потім побачив, як його голова боязко вистромилася з-поза коричневої «Імпали».

— Джеремі! — закричав я.

— Тері! — Синтія. Це був не крик, а зойк розпачу. Голос долинув із її автомобіля.

— Тату! — Ґрейс.

— Я тут! — закричав я.

З «Імпали» пролунав інший голос:

— Убий його, Джеремі! Убий його!

Голос Ініди, яка сиділа на передньому пасажирському сидінні.

— Джеремі! — гукнув я. — Послухай мене. Твоя мати розповідала тобі, що трапилося у вашому домі? Вона розповіла тобі, чому ви мусили від’їхати так швидко?