Витягнув з внутрішньої кишені плаща складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його, дістав ручку — звичайну, стержневу, найдешевшу — і поклав усе це на ковдру перед Андрієм.
— Напишеш зізнання і підеш спати.
Застуда потужною хвилею затопила Андрія знову. Почало морозити. І лупити у скроні.
— Не переживай, я продиктую.
Був у шкіряних рукавицях. Не робив зайвих рухів. Час від часу кидав погляд на стільця, де лежала нарізана піца. Андрій не мав сили з’їсти навіть шматка.
«Голодний, чи що?»
НІ. ВІН дивився на НІЖ.
— Почнемо. Я, Шелепінський Андрій Ігорович… Давай-давай, не марнуй свого і мого часу.
Андрій чесно старався згадати ЙОГО ім’я, але нічого з того не виходило. Довелося витягнути з-під ковдри руку і взяти ручку. Холод шарпнув за серце. Від напруження знову розболілись очі. Чи від хвороби, яка тепер різниця?
— Може, увімкнути тобі світло, га?
Андрієві перехопило подих.
— Не надійся. Я не подам сигналу твоїм дружкам. Вже щось нашкрябав?
Андрій притиснув ручку до паперу. Ручка писала ідеально: не замерзла, не пересохла. З його щастям!
— Молодець. Далі. Зізнаюся… зі-зна-ю-ся, покажи, ти ж ненароком можеш помилок наробити… добре, пиши: в тому, що вбив свого батька, Дудія Ігора Васильовича.
Андрій підняв на НЬОГО очі.
— Хочеш сказати, що він ще живий? Вас усіх обманюють. Я впевнений, що вбив його. О, можеш так і дописати: впевнений, що вбив його. Чого так помалу пишеш? У школі не вчився? А, тебе ж лишали на другий рік… у якому класі, нагадай?
«Чого ти погоджуєшся? Протестуй! Кричи! Роби щось!»
— Написав? Крапка. З нового рядочка (все має бути грамотно, як каже твоя мама): прошу у всіх вибачення. Ну, й почерк у тебе! Тепер підпис. Чіткіше, чіткіше.
—