Ніж упав просто перед Андрієвими колінами. А він, не зводячи з нього очей, повільно нахилився вбік і ліг, притягнувши ноги до живота. Дихати ставало дедалі тяжче. Криків убивці він уже не чув. Тільки бачив перед собою в темряві короткого забарвленого кров'ю ножа.

Самотність — це коли хворієш і вмираєш, а ніхто цього не помічає.

— …Обертанський Іван Несторович, п'ятдесят шостого року народження, проживаємо на вулиці Яна Райніса… перший раз чую. Ну, добре. І що ж ми робили двадцять дев'ятого вересня біля будинку Дудія Ігора Васильовича? Не чую?

— Його шофер подзвонив мені, я приїхав, машиною, в мене «Жигулі» двадцять один — нуль — шість, я вийшов, Дудій налетів на мене, розкричався, сказав, що не потребує такого механіка, що машина не повинна зупинятись, поки він не доїхав до місця призначення… Потім Дудій сів у таксі, а я взяв його машину на буксир і повіз до нього у гараж…

— Стоп-стоп. Звідки ми знали дорогу?..

— Я кілька разів бував у нього вдома, Антон любив пригощати, коли нікого в хаті не було, в них на кухні завжди всього завались, і випивки повно…

— Ясно. Повернімось до двадцять…

— Коли ми приїхали, я допоміг завести машину в гараж, оглянув карбюратор, там забруднився повітряний фільтр, я згадав, що в мене має бути вдома такий фільтр, сказав, що нема причини чекати до ранку, що я привезу його зараз і все відремонтую, Антон погодився, бо лікарю часто потрібна була машина серед ночі… я поїхав по фільтр, взяв ліхтарик і ножі…