Гроші в результаті дуже знадобилися Богданові Баглаю.

Знову Баглай.

Глод що далі, то частіше ловив себе на бажанні взагалі не думати про нього. Звісно, той навряд чи знав про Максимове звільнення з міліції. Хотів банально скинути слід і спрямувати в протилежний бік від себе не кого-небудь, а саме того мента, котрий узяв його особисто. Натура в Баглая така, мерзенна, гадючна та мстива, як говорилося в тій самій телепрограмі вустами покійного тепер слідчого Борі Харламова. Вбитого, за волею випадку, тим-таки падлючним Баглаєм.

Пригадавши сумнозвісну телепрограму, Глод відразу згадав і журналістку Олену, про яку теж намагався не думати… але зовсім з інших причин. Дієвий спосіб викинути непотрібне з голови він знав лише один. До того ж привід був досить-таки реальним: нехай маленька, зате перемога, його, Максима Глода, перемога. Не кожного дня колишні опери так ефектно віддають своєму колишньому начальству вбивцю, якого за бажання можна було вирахувати ще минулої зими.

І біс його батька знає: аби закрили тоді Гужву, чи зміг би тепер Баглай так запросто підписати когось на організацію власної втечі. Ось тільки чергове дурне запитання: чому він не спробував утекти раніше, коли — ніде правди діти, — зробити це було значно простіше?

Ну їх на хер, Баглаїв, Гужвів, дурні запитання! Глод звернув до генделика неподалік від дому, того самого, відкритого йому колись районним п'яничкою Вовою Маньком, рідним братом коханки Ба… Блін, знову Баглай! Викинути його з голови, витерти з пам'яті до поганої мами! Глод проштовхався через натовп вечірніх алкашів, замовив собі сто грамів горілки, перехилив просто тут, не відходячи від стійки, закусив шматочком лимона, тут же замовив ще стільки ж і крабову паличку. Барменка вже давно забула про торішній весняний інцидент, навіть визнала в Глодові постійного клієнта і час від часу по-приятельському посміхалася. Нині вона перебувала, вочевидь, не в доброму гуморі, та Макса її настрій сьогодні зовсім не обходив. Випивши і зажувавши біло-червоною паличкою зі штучних крабів, він кивнув барменці, вибрався із задушного підвальчика і рушив додому, де на нього чекали гаряча ванна і вечір на самоті перед телевізором.

…Телефон дзвонив двічі, поки він лежав у ванній. Глод не збирався зриватися й голяка, стікаючи водою, дізнаватися, хто так уперто домагається його. Раніше трубку радіотелефону до ванної приносила Наталка, розуміючи — опера можуть вирвати з мильної піни будь-якої миті. Тепер Глод міркував уже по-буржуазному: кому треба, той завжди додзвониться. Тому виліз із ванни, коли набридло лежати, витерся махровим рушником, обмотав ним стегна, пройшов на кухню, поставив чайник. Їсти не хотілося, та особливо й не було чого. Іноді Глод визначав себе як холостяка класичного.