— Так на волі Баглай чи ні? — знову не витримала Олена.

— Я ще не закінчив, — генералова рука поклала конверт зверху на аркуш. — Таким чином, почерк визначити неможливо. Аби ще ваш анонімний фанат писав від руки… Жодних придатних до ідентифікації відбитків пальців, окрім моїх та ваших, ані на конверті, ані на аркуші експерти не знайдуть. Гарантія. Ви вимагаєте від мене захисту? На підставі чого міліція мусить берегти пані Олену цілодобово? На підставі того, що хтось написав вірша зовсім нейтрального змісту, видрукував на комп’ютері, поклав у конверт і приніс просто до офісу, а не кидав у поштову скриньку, бажаючи, аби швидше дійшов? Складу злочину в цьому немає. Повірте мені, старому розшуковцю. Навіть кримінальну справу на підставі написаного і подарованого вам вірша порушити неможливо. Так не лише в нашій — у будь-якій країні.

— Навіть якщо я просто тут напишу заяву, що мені погрожує убивця Баглай, ви її не приймете? — виклично запитала Олена.

— Ні. Територіально ваша телекомпанія належить до Печерського районного відділу внутрішніх справ. Заяву несіть туди. Навіть якщо її у вас приймуть, ніхто нічого не робитиме. Бо заява нічим не підкріплена. Кажу ж вам: поки що у факті отримання вами віршованого листа складу злочину немає.

— Тоді знову почнемо звідти, звідки вже починали, — знову заговорив Малиновський. — Ви тут обмовилися про порівняння почерку та відбитки пальців. Якби це було написане від руки, якби на конверті чи листі знайшли чіткі відбитки пальців, якби експертиза довела — писав Баглай і пальці його: чи порушили б ви на підставі цього кримінальну справу?

— Якщо Баглай відбуває призначене йому покарання — ні.

— А якщо він на волі?

— Я вам вкотре пояснюю: формальних доказів того, що вірша написав і кинув у ящик Баглай, немає і не буде. Їх просто не знайдуть. Раз так — немає і кримінальної справи. Тобто ані в мене, ані в кого іншого не буде підстав охороняти вас, Олено. Зрештою, і людей не знайдеться. Бог знає, наблизиться він колись до вас чи просто так розважається.

— Значить, він на волі, — підсумувала розмову Олена. Вона намагалася до останнього переконати себе в тому, що помиляється, що Глод по телефону просто пожартував, бо чомусь образився на неї за ту програму і свою роль у ній, знає вона ідіотські ментівські жарти, вже знає. Та Глод, виходить, говорив серйозно, хоча дуже сухо і стисло, вочевидь намагаючись не ляпнути зайвого. Страх знову накотив штормовою хвилею, захотілося зіщулитися на стільці, перетворитися на мишку, зникнути десь у шпаринці під підлогою і сидіти там довго-довго, можливо, все життя.