Ні, тільки не такі думки. Тільки не так. Це вже повна капітуляція.
Олена швидко витерла вологу з очей, усміхатися навіть не намагалася, та робочого вигляду на себе напустила. Здається, Роман лишився задоволений педагогічним сеансом, бо відразу перейшов до іншої теми, потік його слів перервало пищання мобільника. Олена, скориставшись нагодою, кивнула і вийшла з кабінету.
І побачила просто біля дверей, поряд із тим самим шкіряним диваном, де продюсер пропонував їй оселитися, плетеного кошика, заповненого трояндами. Ніна, секретарка Малиновського, кивнула на квіти.
— Годину тому принесли. З прохідної передали. Запитали, де ти, я сказала — тут, навіть сама сходила.
— Ну, то й що?
— Нічого. Тобі квіти. Дивно тільки — число непарне, але одна зламана. Мабуть, доставляли так, тому кур’єр чкурнув, не дочекавшись. Вважай, парне, наче на покійника. Нічого, витягнеш одну, даси мені, — Ніна підморгнула. — Від кого, цікаво?
— Стоп, давай ще раз, — Олена піднесла руку, відгороджуючись від словесного потоку, — мені хтось прислав кошик троянд. Правильно?
— Дійшло нарешті.
— І посильний не дочекався, поки за ними спустяться?
— Ну, так. Охорона ж не пустить, навіть коли піцу замовляють хлопці з нічного монтажу. Виходить людина, розписується і отримує. Я пішла до центрального входу, а кур'єра тільки й бачили. Каже охоронцеві: черконіть, мовляв, отут, мені нема коли чекати. Той і розписався, не вперше. За піцу ж, буває, розписується. Я взяла кошика, глянула вже в ліфті — одна квітка поламана. Інакше б завернула, не думай…
Олена обережно наблизилася до кошика. Троянди як троянди. Фірмова стрічка, так загортають на фірмах, що спеціалізуються з доставки квітів. Одинадцять штук… Ні, фактично десять… Наче на покійника, як зауважила Ніна. Що там біліє між ними? Ану…
Олена обережно зняла целофан. Малесенький пакуночок, розміром із сірникову коробку. Вона простягнула руку, вкололася, відсмикнула її. Страх прийшов разом із болем від уколотої руки. Їй раптом здалося, що там…
— Бомба…
— Як?
— Ніно… Бомба… Я думаю… Знаєш, буває, присилають…
— Не мели дурниць, — та голос секретарки звучав не надто впевнено.
— Чекай, може, міліцію…
— Що у вас тут? — на порозі кабінету стояв Малиновський, тримаючи руки в кишенях штанів.