— Я впізнала стиль Баглая, — вперто стояла на своєму Олена. — Не лише в цьому листі… Взагалі… Розумієш, Ром, я багато дізналася про нього. Перший персонаж, мені все було цікаво, я не знала, як підступитися до нього, з якого боку…

— Гаразд. Гаразд, добре. Тоді давай так: задля якого хера йому треба посилати тобі віршика?

— Думаю, він хоче, аби я знала — він на волі.

— Знаєш ти, добре. Що з того? Де погроза, де загроза життю? Ментівський генерал — не найприємніша людина в цьому світі, та він має рацію — доказів жодних, лише твої припущення. Нічим поки що не підтверджені. Можемо, якщо хочеш, подати факт отримання тобою віршованого листа в наших новинах. Цікава фішка, зайва реклама для нас. Навіть оголосимо конкурс на кращий вірш для ведучої…

— Ні! — вигукнула Олена і сама злякалася власного вигуку, стишила голос: — Не треба, так гірше буде.

— Для кого? Програмі, між іншим, подібні іміджеві фішки зовсім не зашкодять. Узагалі, більше про роботу думай.

— Мені… мені страшно, Ромо.

— Я чую це, дитино, вже четвертий день. І, слава Богу, не четверту добу, — натяк прозвучав досить прозоро: після тієї, першої ночі Малиновський не ночував у Олени, а її спроби приїхати до нього негайно відкидав, пояснюючи, що йому хочеться виспатись. — Якби тобі підтвердили, що твій анонім — справді Баглай? Що б змінилося?

— Думаю, мене хоча б охороняли… їм же треба ловити Баглая…

— Дитино, ніхто тебе охороняти не буде. Я так само не збираюся. Своєї охорони немає, наймати через різні там агенції — викидати задурно гроші. Адже твоєму життю навряд чи щось загрожує. А якби й загрожувало, то в бункер я тебе не зачиню. Навіть якби я пішов на те, аби наймати фірмових накачаних охоронців, усе одно до кінця життя вони за тобою не ходитимуть. Усе, до цієї теми ми більше не повертаємося. Хочеш — живи в моєму кабінеті. Отам, на шкіряному диванчику в приймальній. Обіцяю замовляти тобі піцу телефоном, якщо таке рішення гарантує мій спокій. Довго ти сама так протримаєшся?

— Ромо…

— Немає Роми! Є робота, є телеканал, є продюсер, є рекламодавці. Все! А Баглая немає, уяснила? — відчувши, що перегнув палицю, Малиновський підвівся, вийшов із-за столу, як міг лагідно погладив дівчину по опущеній голові. — Заспокойся. За годину вільна студія, Корнієнко чекає. З журналістами ще й не таке трапляється. Переживеш, коли хочеш стати професіоналом.

У ці хвилини Олені Суржі не хотілося нічого. Та сказати це Романові, котрий буквально за кілька днів несподівано зробився чужим і незнайомим, вона не могла наважитися. Може, вона справді панікує, наче маленька дівчинка.