— Може, — повторила вона. — Може. Але зараз ти даєш обіцянки, яких, імовірно, не виконаєш. А це дуже сильно ранить закоханих.

Серце калатало в грудях. Я був у відчаї, накочувала паніка. До біса все, не побачу більше батьків — то й не побачу. Нехай. Але Емму я втратити не міг.

— Я не подумав як слід, — сказав я. — Я не це мав на увазі. Я залишаюся.

— Ні, по-моєму, ти зараз чесний. Якщо ти зостанешся, то не будеш тут щасливим. І зрештою зненавидиш мене за це. А так буде ще гірше.

— Ні. Ні, я ніколи…

Але я вже розкрив карти, й забирати слова назад тепер було запізно.

— Ти повинен піти, — сказала вона. — У тебе є своє життя, є сім’я. Наші стосунки не могли тривати вічно.

Я сів на підлогу, відхилився спиною на стіну з пальт і дав їм себе поглинути. На кілька довгих секунд я вдав, ніби всього цього не відбувається, що мене тут нема, що весь мій світ вовняний, і чорний, і пахне нафталіном. А коли знову виринув на поверхню, щоб вдихнути повітря, Емма сиділа, схрестивши ноги по-турецькому, поряд зі мною.

— Я теж цього не хочу, — сказала вона. — Але, здається, я розумію, чому все має бути так. Тобі треба відбудувати свій світ, а мені — свій.

— Але він і мій теж.

— Це правда. — Вона замислилась на хвильку, потираючи підборіддя. — Це правда, і я дуже сподіваюся на те, що ти повертатимешся. Бо ти став для нас своїм, і без тебе наша сім’я вже не буде одним цілим. Але коли ти прийдеш знову, то ми з тобою зустрінемося просто як друзі.

Я над цим задумався. Друзі. Яке бліде й неживе слово.

— Мабуть, це краще, ніж взагалі більш ніколи не розмовляти.

— Погоджуюсь, — кивнула вона. — Навряд чи я б це витримала.

Я підсунувся поближче до неї й обійняв за талію. Подумав, що вона відсторониться, але цього не сталося. А за хвилю її голова опустилася на моє плече.

Так ми сиділи ще довго.

* * *

Коли ми з Еммою нарешті вийшли з гардеробної, майже всі вже спали. Камін у бібліотеці догорів до жарин, на тарелях, що були повні їжі, лишалися тепер тільки недоїдки, а під високою стелею зали розлягалася луна від хропіння й бурмотінь. Діти й імбрини полягали на диванах та скрутилися на килимі, хоч нагорі було багато зручних спалень. Мало не втративши одне одного, вони тепер не хотіли розставатись ані на мить, навіть на ніч.

Я піду вранці. Тепер, коли я знав, що має статися між нами з Еммою, зволікати означало тільки зайвий раз мучити себе та її. Але тієї миті нам потрібно було поспати. Скільки вже часу минуло, відколи ми востаннє заплющували очі на довше, ніж на хвилину-дві? Такого страшного виснаження я ще в житті не відчував.