Перш ніж вийти, я ще раз спробував їй сказати, як багато насправді важить її жертва і як та подарована мені частка її самої врятувала нас усіх.

— Ні, правда, без того пальця я б нізащо не зміг…

Та щойно я розкрив рота, вона відвернулася — так, ніби слова подяки були нестерпно палючими для її вух.

Рейналдо буквально виштовхав мене з кухні.

— Пробач, але в Матінки Пилок багато інших пацієнтів.

У коридорі на мене чекала Емма.

— Виглядаєш просто казково! — вигукнула вона. — Слава птахам, бо я вже почала переживати за той укус.

— Не забудь їй сказати про свої вуха.

— Що?

— Про вуха, — гучніше повторив я, показуючи на них пальцем. Після Бібліотеки в Емми постійно дзвеніло у вухах. Вона вимушено підтримувала в долонях вогонь, щоб ми бачили, куди біжимо, коли тікали, й тому не могла затуляти вуха від жахливого шуму — а я боявся, що він був у буквальному розумінні оглушливим. — Тільки про палець не згадуй!

— Про що?

— Про палець! — я підняв указівний палець догори. — Її це чомусь дуже заторкує, пробач за мимовільний каламбур.

— Чому?

Я знизав плечима.

— Не знаю.

Емма зайшла досередини. А через три хвилини вийшла, клацаючи пальцями біля вух.

— Дивовижа! — вигукнула вона. — Так чітко, наче дзвоник дзеленчить.

— Ну слава Богу, — сказав я. — Кричати не прикольно.

— Ха. До речі, я про палець їй сказала.

— Що?! Навіщо?