Мало-помалу наші вуха наповнювалися звуками ділового й надміру заклопотаного теперішнього. Автомобільна сигналізація. У когось дзвенів мобільний. Бадьора поп-музика. Ми проминули модний ресторан з краєвидом на канал, але, завдяки Шароновим чарам, люди, що обідали на патіо, не побачили, як ми пливемо повз них. А якби побачили, то цікаво, що б могли подумати? Двоє підлітків у чорному, жінка, вбрана у формальну сукню вікторіанської доби, і Шарон у мантії Смерті та з жердиною, везе нас назад із підземного царства. Але хто його знає, можливо, сучасний світ такий перенасичений усілякими дивовижами, що ніхто б і бровою не повів.

Та з моїми батьками була зовсім інша історія. І тепер, коли ми повернулися в теперішнє, мене щораз сильніше турбувало, якою ця історія буде. Вони вже вирішили, що я з’їхав з глузду чи підсів на важкі наркотики. Якщо мене не запроторять у божевільню, я вважатиму себе щасливчиком. Та навіть якщо ні, за мною ще багато років наглядатимуть. Батьки більше ніколи не зможуть мені довіряти.

Але то була моя боротьба, і я знайду спосіб з цим розібратися. Найпростішим для мене виходом було б сказати їм правду. Але знову ж таки, я не міг. Батьки нізащо не зрозуміють цієї частини мого життя, а якщо я примушу їх зрозуміти, то вони самі можуть у психушку загриміти.

Мій батько вже й так знав про дивних дітей більше, ніж йому б це пішло на користь. З усіма ними він зустрічався на Кернгольмі, хоч і подумав тоді, що то йому наснилося. Потім Емма залишила йому того листа і фото, на якому вона з моїм дідом. І, наче цього було замало, по телефону я сказав татові, що я дивний. Потім уже до мене дійшло, що то була помилка. Дуже егоїстично з мого боку. А тепер от я прямував на зустріч із батьками, а поряд сиділи Емма й пані Сапсан.

— Я тут подумав, — я розвернувся до них у човні. — Може, вам не варто зі мною йти.

— Чого це? — здивувалася Емма. — Так швидко ми не постаріємо…

— Думаю, батькам не варто вас зі мною бачити. Мені й без того буде важко їм усе це пояснити.

— Я вже це трохи обміркувала, — озвалася пані Сапсан.

— Що саме? Зустріч із моїми батьками?

— Так. Якщо хочеш, я можу тобі допомогти.

— Як?

— Один з численних обов’язків імбрин — спілкуватися зі звичайними, чия цікавість до нас виходить за межі ненав’язливо та починає спричиняти негаразди. Ми вміємо зробити так, щоб вони перестали цікавитися, тобто забули, що вони дещо бачили.

— Ти про це знала? — спитав я в Емми.

— Так. Якби не стирання, дивні щодня фігурували б у вечірніх новинах.

— Тобто ви… стираєте людям пам’ять?