— Бо часу мало.

18

У вітальні Фредді скручує черговий косяк. Зализує край, поглядаючи на Джерома.

— А ти дорослий уже, еге?

Джером не відповідає.

— Скільки тобі — двадцять, двадцять два?

На це Джером теж не відповідає.

Фредді, не переймаючись, підкурює, затягується і простягає йому косяк. Джером хитає головою.

— Ти багато втрачаєш, великий хлопче. Це хороша штука. Розумію, пахне, як собака насцяв, але все одно нехила.

Джером мовчить.

— Чи ти язик проковтнув?

— Ні. Я думаю про те, як ми в старших класах соціологією займалися. У нас був модуль по самогубствах на чотири тижні, і там була така статистика, яку в житті не забуду. Кожне підліткове самогубство, про яке повідомляється в соціальних мережах, провокує ще сім спроб: п’ять суто демонстративних, а дві успішні… Може, тобі про це треба подумати, а не в крутизну гратися.

У Фредді тремтить нижня губа.

— Я не знала… Справді не знала.

— Та знала ж, напевне.

Вона опускає очі й дивиться на косяк. Тепер її черга проковтнути язик.

— Моя сестра чула якийсь голос.

Фредді підводить погляд:

— Який голос?