— Не дуже хочу розповідати, але от я їду туди.
Ви це запам’ятаєте, думає Ходжес. І ім’я Бабіно теж.
Старий каже:
— Тут у нас на задвірках два снігомобілі. Можу вам один позичити, якщо хочете: в «Arctic Cat» велике лобове. Їхати буде холоднувато, зате точно назад вернетеся!
Ходжеса така пропозиція зворушує — ще й від геть незнайомої людини, — але він хитає головою. Снігомобіль — тварюка шумна. Він вважає, що той, хто зараз сидить у «Головах і шкурах» — чи то Брейді, чи Бабіно, чи якась їхня химерна суміш, — знає, що він приїде. Ходжесові може грати на руку хіба тільки те, що той не знає, коли саме.
— Ми з напарницею поїдемо туди, — каже він. — А вже як звідти, то потім подумаємо.
— Ми мовчимо, еге? — каже Двейн і прикладає палець до усміхнених губ.
— Точно! А можна буде комусь зателефонувати, якщо ми застрягнемо?
— Телефонуйте просто сюди. — Тьорстон дає йому картку з пластикової таці, що біля каси. — Я пришлю або Двейна, або Павука Вілліса. Тільки не дуже глибоко вночі, і я за це сороківку попрошу — коли йдеться про мільйони, то ви, мабуть, можете собі дозволити?
— Тут мобільні працюють?
— П’ять паличок навіть у погану погоду, — каже Двейн. — Біля південного берега озера вишка стоїть.
— Добре це знати. Дякую! Дякую вам обом!
Він збирається йти, аж тут старий каже:
— У вас шапка не на таку погоду. Візьміть оцю. — І дає йому плетену шапочку з великим помаранчевим балабоном. — От тільки зі взуттям допомогти не можу…
Ходжес дякує, бере шапку, тоді знімає свій капелюх-федору і кладе на касу. Відчуття таке, наче в тому капелюсі невдача і залишити його тут — правильне рішення.
— Еквівалентний обмін, — каже він.
Обидва Тьорстони всміхаються — у внука зубів значно більше.
— Добре, — каже старий, — але ви на всі сто впевнені, що хочете їхати на озеро, містере… — він кидає оком на візитівку, — містере Ходжесе? У вас вигляд трохи хворий.
— Та то бронхіт, — каже Ходжес. — Кожної зими докучає. Дякую вам обом, дуже дякую. А якщо доктор Бабіно раптом тут з’явиться…
— Вітатися не будемо, — каже Тьорстон. — Дуже він вообража.