— Нам сюди, — каже він, махаючи рукою. — І від цього місця ми — солдати в нічній розвідці. Тобто маємо повзти.

— Ти можеш?

— Так. — А може, це й легше, ніж іти. — Бачиш люстру?

— Так. Вона якась така — з кісток чи що. У-у.

— Це вітальня, і там він, імовірно, і є. Якщо ні, почекаймо, доки покажеться. Якщо в нього один з тих «заппітів» — я маю намір його застрелити. Ніяких «руки вгору», ніяких «лягти, руки за голову». Із цим проблем нема?

— Жодних.

Вони опускаються навкарачки. Ходжес залишає «ґлок» у кишені, не бажаючи занурювати його в сніг.

— Білле… — Він ледве чує її шепіт за наростаючим вітром.

Він озирається на неї. Вона простягає йому свою рукавицю.

— Замала, — каже він і думає про вислів Джонні Кокрена: «Якщо рукавичка не сидить, то звинувачення знімається».[70] Які божевільні думки, бува, приходять у такий момент. Тільки от чи бували в його житті ще такі моменти?

— Вдягни, — каже вона. — Руку, в якій буде зброя, треба тримати в теплі.

Вона має рацію, і йому майже вдається натягти рукавицю. На всю руку її не вистачає, але пальці прикриті, а це головне.

Вони повзуть, Ходжес трохи попереду. Біль і далі сильний, але зараз, коли він не на ногах, стріла в його животі не горить, а тільки тліє.

Треба поберегти сили, думає він. Цілком достатньо.

Від лісу до вікна з кістяною люстрою футів сорок-п’ятдесят[71], але рука без рукавиці геть закоцюбла й нічого не відчуває вже на півдорозі. Він не може повірити, що привів найкращого друга в таке місце і в такий час: от, повзуть по снігу, як діти, що граються у війнушки, — а до будь-якої допомоги кілька миль. І в нього були свої міркування, вони мали сенс у «Гілтоні» біля аеропорту. А зараз — не дуже.

Він дивиться ліворуч, на мовчазний горб «малібу» Бібліотечного Ела. Праворуч — там видно засніжену дровітню. Знову дивиться вперед, у вікно вітальні, а потім знову озирається на дровітню — і сигналізація в голові спрацьовує зі спізненням.

На снігу сліди. Від краю лісу їх не було видно, а зараз вони чітко помітні. Ведуть з-за будинку до дров. Вийшов у кухонні двері, думає Ходжес. Тому там і світло горіло. Я мав би здогадатися. І здогадався б, коли б мені не було так зле.

Він лізе в кишеню по «ґлок», але замала рукавичка заважає добре вхопитися, і, коли він нарешті береться за руків’я і намагається його витягти, пістолет зачіпляється за кишеню. А тим часом з-за дровітні з’являється темна фігура. Ті п’ятнадцять футів, що лежать між нею і ними, вона долає в чотири велетенські стрибки. Лице в неї — як у прибульця у фільмі жахів: на ньому немає ніяких рис, крім круглих вибалушених очей.