— Ви маєте намір працювати до останнього? Скільки зможете, стільки й ходитимете на роботу?

— Так, я змушена. А що?

— Та, перш ніж ви підете, я вас трохи полякаю.

Її очі злегка розширилися.

— Не треба. Я вже й так достатньо налякана.

— Саме тому я зараз це зроблю. Сідайте, міс Стенсфілд. — А що вона не поворухнулася, далі стояла на місці, то я додав: — Будь ласка.

Вона сіла. Неохоче.

— Ви зараз у такому становищі, що вам не позаздриш. — Я прихилився до оглядового столу. — Але ви вельми гідно даєте раду своїй ситуації.

Вона розтулила рота, але я підніс руку, зупиняючи її.

— Це добре. Я вітаю вас із цим. Але мені б дуже не хотілося, щоб ви завдали шкоди своїй дитині через те, що тривожитеся за фінансовий добробут. Одна моя пацієнтка, хоч як наполегливо я її від цього відраджував, місяць за місяцем, щоб не видно було живіт, затягувала себе в корсет, шнурувала все тугіше й тугіше. То була марнославна, дурноголова, нав’язлива жінка, та й дитини тієї, я думаю, вона зовсім не хотіла. Я не поділяю багатьох тих теорій про підсвідоме, які нині так модно обговорювати за грою в маджонґ. Але якби поділяв, то сказав би, що вона принаймні підсвідомо хотіла ту дитину вбити.

— І вбила? — Її обличчя застигло.

— Ні-ні. Але дитина народилася розумово відсталою. Цілком імовірно, що така доля спіткала б її й без корсета, стверджувати протилежне я не беруся — про причини розумових вад у немовлят ми не знаємо практично нічого. Але спричинити це могла й вона.

— Я розумію, про що ви, — тихим голосом промовила вона. — Ви не хочете, щоб я… зашнуровувалася заради того, щоб ще місяць-півтора протриматися на роботі. Так, у мене була така думка. Тож… дякую, що налякали.

Цього разу я провів її до дверей. Мені хотілося спитати, чи багато (або мало) лишилося в неї в тій ощадній книжці, чи близько вона підійшла до краю прірви. Але вона не відповість — я це добре розумів. Тож я просто з нею попрощався і наостанок пожартував про вітаміни. Вона пішла. Упродовж наступного місяця я ловив себе на тому, що думаю про неї в найнесподіваніші миті, і…

У цьому місці оповідь Маккерона увірвав Йогансен. Вони були давніми друзяками, а це, на мою думку, давало йому право поставити запитання, що крутилося в нас усіх на язиках.

— Емліне, ти її покохав? Це тому ти так її описуєш, її очі, й усмішку, і те, як ти «думав про неї в найнесподіваніші миті»?

Я думав, Маккерон розсердиться, що його перебили. Але цього не сталося.

— Спитати про це твоє право. — Він ненадовго замовк, дивлячись на вогонь. Збоку складалося враження, що він поринув у дрімоту. Та в каміні тріснула гіллячка, у димохід шугонув вир іскорок, і Маккерон роззирнувся навколо. Спершу його погляд упав на Йогансена, а потім перемістився на всіх нас. — Ні. Не покохав. Те, що я про неї сказав, звучить так, ніби чоловік, який закохується, помічає різне — очі, сукні, сміх. — Він розпалив люльку спеціальною довгастою запальничкою, яку завжди носив із собою, — тримаючи полум’я, аж поки в люльці не утворилися жарини. Після цього закрив запальничку, вкинув у кишеню піджака й видихнув дим, що повільно поплив довкола його голови, оповиваючи запахущою хмаркою. — Я захоплювався нею. Це головне. І з кожним її візитом мій захват зростав. Напевно, дехто з вас передчуває, що це буде історія кохання, яке постало з випадковості. Але це дуже далеко від правди. За наступні півроку вона мало-помалу поділилася зі мною своєю історією. І коли ви, джентльмени, її почуєте, то, думаю, погодитеся зі мною в тому, що все було саме так банально, як вона й попереджала. Як тисячі інших дівчат, її вабило до себе місто. Вона приїхала з малого містечка…