— Я їй те саме сказала, а вона спитала, скільки зазвичай лежать у лікарні після неускладнених пологів. Я назвала три дні. Адже це правда, докторе Маккерон?

Я вимушений був визнати слушність її слів.

— Вона сказала, що заплатить за три дні, а якщо вийде довше, то потім сплатить різницю, а якщо…

— …якщо коротше, то ми їй відшкодуємо різницю, — утомлено закінчив я. А сам подумав: «Та до дідька ту жінку!» — і розсміявся. Вона була відважна — безперечно. У багатьох розуміннях.

Місіс Девідсон дозволила собі всміхнутися… і тепер, коли я вже на пенсії, щоразу, коли виникає спокуса подумати, що я знаю про своїх ближніх геть усе, я намагаюся згадувати ту усмішку. До того дня я ладен був закластися на власне життя, що ніколи не побачу, як місіс Девідсон, одна з «найдобропристойніших» серед моїх знайомих жінок, лагідно всміхається на думку про дівчину, що завагітніла поза законним шлюбом.

— Відважна? Не знаю, докторе. Але вона твердо знає, чого хоче. Авжеж, знає.

Минув місяць, і міс Стенсфілд вчасно з’явилася на плановий візит. Вона просто вигулькнула з того широкого дивовижного потоку людей, що плив у Нью-Йорку тоді й пливе тепер. На ній була свіжа на вигляд синя сукня, яку вона носила так, наче то був ексклюзивний, унікальний виріб, попри те, що її, вочевидь, вибрали з низки однакових на вішаку в універсальному магазині. Однак взуття не пасувало до неї за кольором. То були ті самі коричневі туфлі на підборах, які я бачив на ній минулого разу.

Я уважно її оглянув і дійшов висновку, що вагітність протікає цілковито нормально. Почувши це, вона зраділа.

— Докторе Маккерон, я знайшла пренатальні вітаміни.

— Справді? Це добре.

В її очах засяяли збитошні іскорки.

— Аптекар відраджував мене їх купувати.

— А хай мене Бог милує від тих розтирак, — сказав я, і вона захихотіла, прикривши рота долонею — так по-дитячому, просто і природно, що це обеззброювало. — Ще ніколи не стрічав аптекаря, який би не був лікарем-невдахою. І республіканцем. Пренатальні вітаміни — це новинка, тож на них дивляться з підозрою. І як, ви прийняли його пораду?

— Ні, я прийняла вашу. Бо ви мій лікар.

— Дякую.

— Не варто. — Вона глянула на мене відкритим, безпосереднім поглядом, більше не підсміюючись. — Докторе Маккерон, коли стане помітним мій живіт?

— Думаю, не раніше серпня. Або у вересні, якщо будете добирати одяг… е-е, вільний, скажімо так.

— Дякую. — Сандра взяла сумочку, але підводитися не поспішала. Мені здалося, вона хоче поговорити… однак не знає, з чого і як почати.

— Ви ходите на роботу, я правильно розумію?