«У ті часи»… я помічаю, як часто зринає ця фраза. І перепрошую за це, але нічого не можу з собою вдіяти. Дуже багато з усього, що я вам уже розповів і ще розкажу, сталося саме тому, що це було «в ті часи».

Отож… «у ті часи», понад сорок п’ять років тому, якби ви відвідали пологову палату в будь-якій великій лікарні Америки, то у вас би виникло стійке відчуття, що ви потрапили в божевільню. Породіллі там ридали ридма, пронизливо кричали, що хочуть померти, верещали, що не можуть витримувати цей біль, криком благали, щоб Ісус простив їм гріхи, вигукували гірлянди прокльонів та брудної лайки (їхні чоловіки та батьки нізащо б не повірили, що вони знають такі слова). Усе це вважалося цілком прийнятним, попри той факт, що більшість жінок у світі народжують майже в цілковитій тиші, тільки постогнують від натуги, як і під час будь-якої важкої фізичної праці.

Мушу із сумом повідомити, що частково до цієї істерії доклали руку лікарі. А ще посприяли історії про вагітних, почуті від подруг і родичок, які вже проходили через пологи. Повірте: якщо вам скажуть, що вам від чогось буде боляче, то вам справді буде боляче. Майже весь біль — у свідомості. І коли жінка всотує в себе думку про те, що процес народження дитини пов’язаний із нищівним болем, коли вона дізнається про це від матері, сестер, одружених подруг та свого лікаря, то така жінка буде свідомо готова мучитися від убивчого болю.

Усього-на-всього після шести років практики я звик бачити, як жінки намагаються впоратися з подвійною проблемою: не лише з тим, що вони вагітні й мусять готуватися до прибуття нової людини, але також із тим фактом (а більшість вважає цей факт неспростовним), що вони пішли долиною смертної тіні. Багато хто з них старався привести до ладу свої справи, щоб у разі, якщо вони все-таки помруть, життя чоловіків могло безперешкодно тривати далі.

Зараз не час і не місце для уроків допомоги при пологах, проте вам варто знати, що досить довго до «тих часів» сам процес народження дитини в західних країнах справді був надзвичайно небезпечним. Революція в медичних процедурах, що почалася близько тисяча дев’ятисотого року, зробила цей процес значно менш загрозливим, проте майбутнім матерям про це повідомили сміховинно мало лікарів. Бог його знає чому. Та у світлі цього чи дивно, що в пологових палатах стояв вереск, як у палаті номер дев’ять у Бельв’ю[172]. І ось ці нещасні жінки, чий час нарешті настав, переживали процес, якого їм майже не описували, а якщо й описували, то лише в найзагальніших рисах, згідно з вікторіанськими моральними настановами того часу. Ось ці жінки відчували, що двигун народження нарешті працює на повну потужність. Їх охопив благоговійний захват і зачудування, та вони миттєво витлумачили це як нестерпний біль, тож більшість відчували, що невдовзі вони здохнуть собачою смертю.