Натомість я сказав їй, що вона не перша вагітна жінка, яку навідують такі думки, і, авжеж, не остання. Сказав, що ці погані передчуття — така поширена річ, що лікарі навіть назву їм насмішкувату вигадали. «Синдром Долини смертної тіні». Здається, я вже про нього сьогодні згадував.

Міс Стенсфілд дуже серйозно кивнула. Я пам’ятаю, який молодий вигляд вона мала того дня і яким великим видавалося її черево.

— Я про це знаю. Відчувала таке. Але то інше, воно відрізняється від цього передчуття. А це наче… наче щось загрозливе над тобою нависає. Не знаю, як краще сказати. Наче й дурниця, а позбутися не можу.

— Постарайтеся, — порадив я. — Це шкідливо для…

Але вона вже не слухала мене. Знову розглядала ту фотографію.

— Хто це?

— Емлін Маккерон, — невдало пожартував я. Вийшло дуже непереконливо. — До Громадянської війни, коли ще молодий був.

— Ні, вас я впізнала, певна річ. Та жінка. Хто це?

— Її звали Гаррієт Вайт, — відповів я, а сам подумав: «Її обличчя буде першим, що ви побачите, коли прийдете народжувати дитину. — І знову моїм тілом пробіг той непроханий дрож: страхітливий, безформний, морозний. — Її кам’яне обличчя».

— А що написано на підніжжі статуї? — спитала вона. Очі в неї були сонні, немовби вона поринула в гіпнотичний транс.

— Не знаю, — збрехав я. — Розмовна латина в мене так собі.

Тієї ночі мені наснився найстрашніший кошмар за все моє життя. Я пробудився, тремтячи від невимовного жаху. Якби я був одружений, то налякав би свою сердешну дружину до смерті.

У своєму сні я відчинив двері консультаційної й побачив, що там стоїть Сандра Стенсфілд. На ній були коричневі туфлі на підборах, ошатна біла лляна сукня з коричневою облямівкою і той вже трохи немодний «клош». Але капелюшок був на рівні грудей, бо голову вона тримала в руках. На білому льоні скипілася смугами кров. Вона била струменем із шиї й забризкувала стелю.

А тоді повіки затріпотіли, ті чудесні горіхові очі розплющилися, і вона втупилася поглядом мені у вічі.

— Приречена, — сказала мені голова. — Приречена. Я приречена. Нема спасіння без страждань. Дешева магія, а втім, це все, що в нас є.

І я з криком прокинувся.

Настало десяте грудня, день, коли, за моїми розрахунками, вона повинна була народжувати. Але дитина не поспішала. Сімнадцятого грудня я її оглянув і висловив припущення, що майже напевно пологи відбудуться в тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому, однак до Різдва дитина (хлопчик то чи дівчинка) не народиться точно. Міс Стенсфілд сприйняла це спокійно й гідно. Здавалося, що вона скинула з себе тінь, що висіла над нею впродовж усієї тієї осені. Місіс Ґібз, та сліпа жінка, що найняла її читати вголос і виконувати неважку хатню роботу, була дуже нею задоволена — аж настільки, щоб розказати своїм подругам про хоробру юну вдовицю, яка, попри нещодавню важку втрату та делікатне становище, рішуче дивилася в майбутнє з високо піднятою головою та оптимізмом. Декілька подруг сліпої жінки висловили зацікавленість у тому, щоб узяти вдову на роботу після народження дитини.