Коли з боку Медисон-сквер до лікарні підлетіло таксі з Сандрою, пандусом крила невідкладної допомоги саме обережно виїжджала карета «швидкої». Таксі мчало занадто швидко і спинитися просто не могло. Шофер запанікував і вдарив по гальмах замість натиснути плавно. Машина забуксувала, почала перевертатися на бік. Пульсація маячка «швидкої» заливала всю цю сцену рухомими смугами криваво-червоного світла, і, на мій переляк, одна з них вихопила з темряви обличчя Сандри Стенсфілд. І якусь мить я бачив обличчя зі свого сну: те саме скривавлене лице з розплющеними очима, які дивилися на мене з відтятої голови.

Я викрикнув її ім’я, спустився двома сходинками, але не втримався — ноги ковзнули, і я впав на спину. Пронизливий біль від удару ліктем паралізував мене, але свій чорний саквояж я примудрився не впустити. Решта сцени розгорталася перед моїми очима, поки я лежав, слухаючи дзвін у голові й знемагаючи від пекучого болю в лікті.

«Швидка» загальмувала, її задні колеса вильнули, і задній борт ударився об підніжжя статуї. Дверцята розчахнулися самі. Зсередини стрімко, мов язик, вилетіли ноші (на щастя, порожні) й впали на вулицю, приземлившись коліщатами догори. Якась молода жінка на хіднику побачила, як зближуються дві машини, закричала й спробувала порятуватися втечею. Але після двох кроків не втрималася на слизоті й упала на живіт. Сумочка вилетіла з її руки й полетіла вперед зледенілим тротуаром, неначе то була кулька в пінболі.

Таксі розвернуло на сто вісімдесят градусів, воно тепер їхало задом наперед, і я чітко бачив обличчя водія. Він осатаніло крутив кермо, схожий на хлопчика, що катається на електромобільчику в парку розваг. «Швидка» під кутом відскочила від статуї місіс Вайт… і вдарилася бортом у таксі. Те крутнулося один раз і зі страшною силою врізалося в підніжжя статуї. Наче бомба, вибухнула жовта лампа, на якій усе ще блимали літери «ЇДУ ЗА ВИКЛИКОМ». Лівий бік машини зіжмакало, мов паперову хустинку. Та за мить я побачив, що пошкодило не лише весь лівий бік — таксі вдарилося об кут п’єдесталу з такою силою, що її розірвало навпіл. На підступний лід діамантами посипалися друзки скла. А мою пацієнтку, мов ту ганчір’яну ляльку, викинуло через заднє праве вікно розчленованої машини.

Не пам’ятаю, як я зіп’явся на ноги. Побіг униз слизькими сходинками, знову послизнувся, вхопився за поруччя й донизу зійшов, тримаючись за нього. Я тьмяно усвідомлював, що міс Стенсфілд лежить у неясній тіні, яку відкидала та лячна статуя Гаррієт Вайт, за якихось двадцять футів од того місця, де приземлилася на бік карета «швидкої». Маячок спалахами червоного світла пронизував темряву. У тій фігурі, що лежала на землі, було щось жахливо неправильне, але я справді не розумів, що з нею не так, аж поки нога не стукнулась об щось тверде і я знову мало не розтягнувся на землі. Та річ, яку я копнув, відскочила геть (так само, як і сумочка тієї жінки, вона не покотилася, а радше ковзнула по землі). Вона відскочила геть, і лише за довгим волоссям, скривавленим, проте впізнаваним, білявим, поцяткованим уламками скла, я розпізнав, що то таке. Під час аварії їй відтяло голову. Те, що я скинув в обмерзлу канаву, було її головою.