— Ти влучив у цю кляту тварюку, чи не так? — Через вату у вухах Сонні голос Шнобеля тихий і металічний.

— Так, чорт забирай. Щонайменше двічі, а то й тричі.

— Ми з Доком теж по разу влучили. Що воно, в дідька, таке було?

— Дідько і було, — каже Сонні.

Плачучи від болю, Мишеня вже втретє благає:

— Допоможіть!

Нарешті його почули. Повільно рухаючись і тримаючись руками за ті частини тіла, які болять найбільше, вони шкандибають дорогою і падають на коліна поруч із Мишеням. Права штанка його джинсів порвана і просочена кров’ю, його обличчя перекошене.

— Ви що, глухі, недоумки?

— Майже, — каже Док. — Скажи, я хоча б не прострелив тобі ногу.

— Ні, як не дивно. — Він здригається і різко вдихає. Повітря шипить між зубами. — Але ви і стріляли! Погано, що не прицілились раніше, ніж він укусив мене за ногу.

— Я прицілився, — каже Сонні. — І як результат — ти досі маєш ноги.

Мишеня пильно дивиться на нього, а тоді хитає головою.

— Що сталося з Диктатором?

— Він втратив приблизно літр крові через кровотечу з носа і відрубився, — каже йому Сонні.

Мишеня зітхає, неначе нарікаючи на тлінність роду людського.

— Думаю, ми вже можемо спробувати вибратися із цієї божевільної діри.

— Як твоя нога? — запитує Шнобель.

— Не зламана, якщо ти питаєш саме про це. Але сказати, що з нею все гаразд, теж не можу.

— Що там? — запитує Док.

— Важко сказати, — каже йому Мишеня. — Я не відповідаю на запитання медиків, які заригані.