— Нікого, сер.

— Тут немає… леді? — Він ледь не сказав жайворонка. «Тут немає жайворонка?»

— Ні.

— Слухай сюди, — каже Пенніман, а Генрі задумується, що він в житті не чув, щоб хтось звучав так не схоже на Літтла Річарда Пеннімана. Цей тип біліший, ніж Мобі Дік… і, мабуть, тієї ж комплекції. — Нам іще багато чого треба обговорити. — Але насправді звучить це так: «Теба обоворити». — Хіба, що — «Гіба» — ти намагаєшся дати мені зрозуміти, що тобі це не цікаво. — «Але такого не може бути нізащо у світі, — каже голос Пеннімана, який Генрі Лайден чує своїми досвідченими вухами. — Йдеться про грошовий верстат у твоїй вітальні, любий, твій власний банкомат. Від такого просто неможливо відмовитися».

— Ніку, ти не відчуваєш запаху парфумів? Щось дуже легке і старомодне? Мабуть, «Мій гріх»?

Слабка рука падає на плече Генрі, неначе грілка.

— Гріхом, старий друже, було б відмовитися випити зі мною ще по чарці. Навіть сліпому очевидно, щ…

— Раджу тобі забрати від нього руку, — каже Евер, і, схоже, вуха Пеннімана не такі вже й глухі до таких нюансів, бо рука одразу ж покидає плече Генрі.

Тоді інша рука лягає на те ж місце, але трохи вище, вона торкається задньої частини шиї Генрі і холодно пестить, проводячи по ній вгору-вниз. Генрі затамовує подих. Він відчуває запах парфумів. Зазвичай аромати зникають після певного періоду впливу, оскільки рецептори, які їх вловлюють, тимчасово притуплюються. Але не цього разу. Не цей запах.

— Ви не відчуваєте парфумів? — Генрі, можна сказати, благає.

Дотики руки на його шиї він може розцінити як тактильні галюцинації, але ніс ніколи не підводив його. У будь-якому разі, до цього моменту.

— Вибачте, — каже Евер. — Я відчуваю запах пива… горішків… джину, яким несе від цього чоловіка, його лосьйону після гоління…

Генрі киває. Вогні, що над барною стійкою, прослизають крізь темні лінзи його сонцезахисних окулярів, коли він витончено зісковзує зі свого стільця.