Він не хоче слухати їх, йому в житті не хотілось нічого чути менше (ну, хіба, можливо, «Чи знає хтось, котра година?» у виконанні «Чикаґо»), але він змушений. Якщо це зможе врятувати життя Тая Маршалла чи життя хоча б одної дитини, то він змушений.

Повільно, з острахом роблячи кожен крок, Генрі Лайден навпомацки йде до студії, у якій на програвачі на нього чекають дві касети.

— На небесах немає пива, — Мишеня співає невиразним, монотонним голосом.

Його щоки вже покрились огидними червоними плямами, ніс западає на бік, як атол після підводного землетрусу.

— Ось чому ми п’ємо його тут. Коли… ми відходимо… наші… друзі пиво п’ють.

Так уже триває протягом чотирьох годин: філософські вислови, інструкції для любителів пивоварів-початківців, уривки з пісень. Світло, що просочується крізь ковдри на вікнах, помітно тьмяніє.

Мишеня робить паузу, його очі заплющені. Він заводить іншу пісеньку.

— Сотня пляшок пива на стіні… одна пляшка впаде, бути…

— Я маю йти, — каже Джек.

Він чекав скільки міг, переконаний, що Мишеня, хотів йому щось сказати, але більше він чекати не може. Тай Маршалл чекає на нього.

— Стривай, — каже Док.

Він порпається в сумці й витягує шприц. У сутінках він піднімає його й постукує нігтем по скляному корпусі.

— Що це?

Док похмуро посміхається до Джека і Шнобеля.

— «Спід», — каже він і вводить рідину в руку Мишеняти.

Спочатку нічого не відбувається, але щойно Джек розтуляє рот, щоб повторити, що йому потрібно йти, Мишеня різко розплющує очі. Тепер вони червоні — яскраво-кривавого кольору. Коли погляд Мишеняти звертається в бік Джека, він знає, що той бачить його. Можливо, уперше справді бачить, відтоді, відколи тут.

Ведмедиця вилітає з кімнати, повторюючи фразу:

— Не можу більше, не можу більше, не можу більше, не можу більше…