…і зітхання.

Любовні зітхання.

Генрі зупиняється на мить і обережно повертається. Цей солодкий аромат стає сильнішим, якщо повернутись до вітальні та вхідних дверей? Він думає, що так. І це не квіти; немає сенсу дурити себе. Його ніс знає, як завжди. Це запах парфумів «Мій гріх».

— Роуді? — каже він, а тоді тихіше: — Жайворонку?

Відповіді немає. Звичайно, немає. Він просто знервований, та й по всьому. Немає запахів. Немає пристрасних зітхань. Тепер йому не дає спокою думка, що його дружина повернулася до вітальні, повстала з могили і стоїть у напарфумованому похоронному одязі, мовчки дивлячись, як він, сліпий, заходить і проходить просто перед нею. Його Жайворонок повернулась із кладовища «Ноґін Маунд», щоб провідати його. Можливо, щоб послухати останній диск «Слоббербоун».

— Припини, — каже він тихо. — Припини, дурню.

Він іде до своєї великої найзручнішої у світі кухні. Пройшовши крізь двері, мимовільно натискає кнопку на панелі. Голос місіс Мортон надходить з високо піднятих колонок, які настільки високотехнологічні, що справляється враження, неначе вона тут, у кімнаті.

— Заїжджав Джек Сойєр, він залишив ще одну плівку, яку хотів би, щоб ви послухали. Він сказав це… Ви знаєте, той чоловік. Той поганий чоловік.

— Так поганий чоловік, — бурмоче Генрі, відчиняючи холодильник, насолоджується потоком холодного повітря.

Його рука безпомилково тягнеться до однієї з трьох банок кінґслендського світлого пива у дверях холодильника. Він і не думає брати келих із холодним чаєм.

— Вони обидві лежать у вас у студії на програвачі. Також Джек хотів, щоб ви зателефонували йому на мобільний. — Голос місіс Мортон переходить у трохи менторський тон. — Під час розмови, я сподіваюсь, що ви скажете йому, щоб він був обережний, а також будьте обережними і ви. — Пауза. — Також не забудьте повечеряти. Я все приготувала. Друга полиця холодильника ліворуч.

— Ага, ага, ага, — каже Генрі й усміхається, відкорковуючи пиво.

Він іде до телефону, щоб набрати номер Джека.

На сидінні «Додж Рема», припаркованого перед Нейлгауз-роу, 1, дзвонить мобільний Джека. Цього разу в кабіні немає нікого, кого б роздратувало це пронизливе щебетання.

— Абонент, якому ви намагаєтесь зателефонувати, не відповідає. Будь ласка, спробуйте передзвонити пізніше.

Генрі вішає слухавку, повертається назад до дверей і натискає там іншу кнопку на панелі. Голоси, що повідомляють час і температуру, — його власні, але запрограмовані новітніми технологіями так, що він ніколи не знає, який саме голос буде звучати. Цього разу в сонячній прохолодній тиші його будинку, який, здавалося, ще ніколи не був таким далеким від міста, як сьогодні, несамовито кричить Вісконсинський Щур.