З цієї зовсім не схожої на ногу маси стирчить, здається, зовсім не пошкоджена ступня. Якщо захотіти, її можна було б просто забрати звідти… без будь-яких проблем. Ця думка робить з ним те, чого не зробив огляд важкопораненої ноги. В якийсь момент Джек схиляє голову і стримує блювотні рефлекси.

Рятує його, мабуть, чиясь рука на спині. Це Шнобель намагається допомогти, чим може. У нього змінилося обличчя, зник образ хулігана. Зараз він схожий на мотоцикліста, який повернувся з могили.

— Бачиш? — запитує Док, і його голос неначе надходить десь здалеку. — Це не вітряна віспа, мій друже, хоча спочатку було дуже схоже. Спершу в нього почали з’являтися червоні плями на лівій нозі… животі… яйцях. Коли ми тільки привезли його сюди, то навколо укусу був лише набряк і почервоніла шкіра. Я подумав: «Чорт, нічого страшного, в мене досить “Зітромаксу”, щоб упоратися ще до заходу сонця». Ну, ти бачиш, як упорався «Зітро». Ти бачиш, що тут узагалі нічого не впоралося б. Воно пожирає диван і, я думаю, що після дивана воно візьметься за підлогу. Це лайно голодне. Тож чи було це варте того, Голлівуде? Припускаю, лише ти і Мишеня знаєте відповідь на це.

— Він досі знає, де дім, — каже Шнобель. — Особисто я уявлення не маю, хоча ми щойно звідти. І ти теж. Чи не так?

Док хитає головою.

— А Мишеня знає.

— Сюзі, люба, — каже Док до Ведмедиці. — Ти можеш принести іншу ковдру? Ця вже вщент мокра, чорт забирай.

Ведмедиця йде досить охоче. Джек підводиться на ноги. Ноги ватяні, але досі тримають його.

— Прикрийте його, — каже він Доку. — Я вийду на кухню, бо зараз вмру від спраги.

Джек жадібно п’є воду просто з крана, аж доки в голові стає погано, і він ригає, як коняка. Тоді він стоїть, розглядає двір Шнобеля і Ведмедиці. Майстерно зроблена маленька гойдалка на спустошеному місці заросла бур’янами. Джеку боляче на неї дивитися, але він все одно дивиться. Побачивши увесь жах, що стався з ногою Мишеняти, він змушений нагадати собі, що він тут не просто так. Чим болючішим буде це нагадування, тим краще.

Сонце, набувши золотавого відтінку, опускається до Міссісіпі і засліплює йому очі. Час, здається, не стоїть на місці. Принаймні за межами цього маленького дому. Таке враження, що за межами будинку під номером 1, що по вулиці Нейлгауз-роу, час навіть пришвидшився. Його не полишає думка, що приходити сюди було такою ж марною справою, як і заїжджати до Генрі; йому не дають спокою здогадки, що містер Маншан і його бос аббала ганяють ним, як завідною іграшкою з ключиком на спині, а самі тим часом роблять свою справу. Він може знайти Чорний Дім по гулу у своїй голові, то якого дідька він не повернеться до пікапа і не зробить це?