— Навіть якби я не купилася на те, що він живий, якби не зламалася під тиском і не зізналася, ви знали, що я якось відреагую.

— Так.

— Я б зрозуміла, що зі мною граються. Почала б шукати. Можливо, десь зробила б неправильний крок, і ви змогли б звинуватити мене у вбивстві. Я б спіткнулася де-небудь. До того ж вам треба було дізнатися, що саме мені відомо. І ви всі зіграли свої ролі в маленькому психологічному експерименті вашої матусі. Керолайн згодувала мені брехню про те, що їй здається, що її брати живі і що родина платить Кірсу. Усе сфабриковано. Але було стільки всього — камера, зниклий одяг, телефонні дзвінки. Будь-хто засумнівався б у своєму здоровому глузді. Я теж. Я би зробилася зовсім навіженою, якби навіть не розглянула можливість того, що я божеволію.

Джудіт посміхнулася їй.

— Чому ти тут, Майє?

— Хочу спитати у вас дещо, Джудіт.

Вона чекала.

— Звідки ви знали, що я вбила Джо?

— То ти це визнаєш?

— Звісно. Але як ви дізналися? — Майя подивилася на Ніла, тоді на Керолайн. — Керолайн, вона тобі не казала?

Жінка насупилась і розвернулася до матері.

— Я просто знала, — сказала Джудіт. — Мати завжди знає.

— Ні, Джудіт. Ви знали, що я вбила його, бо знали, що в мене є мотив.

Керолайн промовила:

— Про що це вона?

— Джо вбив мою сестру.

— Це неправда, — промовила Керолайн голосом розбещеної дитини.

— Джо вбив Клер, — сказала Майя. — І твоїй матері було про це відомо.

— Мамо?

Очі Джудіт палали.