Я йду за нею коридором, досі накульгуючи через нове коліно, і відчуваю, як переповнюється моє серце. Визнаю, з віком я стаю емоційнішим. Тепер я частіше плачу в хороші моменти.

Коли я завертаю за ріг і входжу до лікарняної палати, перший, кого я бачу, — Деніел Вокер. Йому зараз тридцять дев’ять років, він шести футів і чотирьох дюймів[52] зростом. Працює трьома поверхами вище, у радіології. Поряд із ним — його сестра, Алекса. Їй зараз тридцять сім, у неї є дитина. Алекса займається цифровим дизайном, хоча я не дуже розумію, що це таке.

Обоє вітають мене обіймами та поцілунками.

Едді теж там, і його дружина, Селіна. Едді залишався вдівцем майже десять років, доки не одружився вдруге. Селіна чудова жінка, я радий, що Едді знайшов своє щастя після Клер. Ми потискаємо один одному руки й робимо такий чоловічий жест, напівобійми.

Тоді я дивлюся на ліжко, де Лілі тримає свою новонароджену дівчинку.

Ка-бум. Серце вибухає в мене в грудях.

Не знаю, чи пішла б Майя тієї ночі до Буркеттів, знаючи, що помре. Вона залишила зброю в машині. Хтось каже, що вона так зробила, щоб Буркетти не могли проголосити це самозахистом. Можливо. Майя залишила мені листа, якого написала в ніч перед смертю. Едді також отримав свого листа. Вона хотіла, щоб він виховував Лілі, якщо з нею станеться біда. І Едді це виконав просто чудово. Майя писала про сподівання, що Деніел з Алексою стануть хорошими братом та сестрою для її дочки. Вони і були такими, і навіть більше. Я мав стати хрещеним батьком Лілі, Ейлін — хрещеною матір’ю. Майя хотіла, щоб ми лишились у її житті. Так ми з Ейлін і зробили, але не думаю, що Лілі надто потребувала нас, маючи Едді, Деніела, Алексу, а потім і Селіну.

Я залишився і досі залишаюся, бо люблю Лілі з тією силою, яку чоловік зазвичай зберігає для власних дітей. І, можливо, є ще одна причина. Лілі подібна на свою матір. Вона схожа на свою матір. Вона діє так, як ії матір. Бути поряд із нею, робити щось для неї, зрозумійте мене, це єдиний спосіб утримати Майю зі мною. Можливо, це егоїстично, не знаю. Але я сумую за Майєю. Іноді, коли я відвозив Лілі додому після бейсболу чи кінотеатру, я почувався так, наче поспішаю кудись, щоб розповісти Майї про наш день і запевнити її, що в Лілі все добре.

Смішно, так?

Лілі подивилася на мене з ліжка й посміхнулася. Це посмішка її матері, хоча я рідко бачив її такою радісною.

— Дивися, Шейне!

Лілі не пам’ятає своєї матері. Це мене вбиває.

— Ти молодець, мала, — сказав я.

Люди говорять про злочини Майї, звісно ж. Вона справді вбила цивільних. Вона справді стратила чоловіка, хоч і мала виправдання. Якби вона вижила, то опинилася б у в’язниці. Щодо цього немає сумнівів. То, може, вона обрала смерть радше, ніж життя в тюрмі. Може, вона обрала беззаперечне падіння Буркеттів і свою відсутність у житті дочки радше, ніж гниття в камері. Я вже не знаю.