— Моє прізвище Фійон, я лікар. Чергую у кварталі Сен-Жан Бельсьє.

— Чому ви телефонуєте мені за цим номером?

— Бо мені його дали. Я часом не заважаю вам?

Очі його нарешті звикли до пітьми. Негатоскоп. Металевий стіл. Шафка для ліків, замкнена на два оберти ключа. Кімната для відпочинку була у звичайнісінькому консультаційному кабінеті, тільки світло вимкнули. Він спав на оглядовому столі.

— Що там сталося? — буркнув він, підводячись.

— Чудернацька історія на вокзалі Сен-Жан. Опівночі сторожі знайшли там якогось чолов’ягу. Волоцюгу, що ховався в мастильні біля залізничних колій.

Лікар вочевидь нервував. Фрер знову зиркнув на будильника: п’ять по четвертій.

— Вони припровадили його до медпункту, а потім зателефонували до комісаріату на бульварі Капуцинів. Поліцаї забрали його і зв’язалися зі мною. Я приїхав і оглянув його.

— Він поранений?

— Ні. Але він геть утратив пам’ять. Мене це вразило.

Фрер позіхнув.

— А він не симулює?

— Ви фахівець, то вам і судити. Та, гадаю, ні. У нього такий вигляд, наче він… десь далеко. Або, швидше, ніде.

— Мені телефонуватимуть із поліції?

— Ні, патруль із вулиці Бак уже везе його до вас.

— Красненько дякую, — зіронізував він.

— Я не жартую. Ви можете допомогти йому, я певен.

— Ви написали медичний висновок?

— Він у нього. Нехай щастить.

Чолов’яга повісив слухавку, видно було, що йому кортіло скінчити ту розмову. Матіас Фрер якусь хвилю сидів нерухомо. У вухах знай дзумкотіли короткі гудки. Ох, таки недобра видалася ця ніч! Розважатися почали ще о дев’ятій вечора. У стаціонарі новий пацієнт навалив купу в палаті, а потім нажерся власного лайна і зламав зап’ястя санітарові. За півгодини по тому в західному корпусі одна пацієнтка перерізала собі вени клаптем лінолеуму. Фрер надав їй першу допомогу і перевів до Пеллеґрена.