Він почвалав набережною, обходячи вивернуті плити, клапті вітрил, уламки дерев і кавалки заліза. Моряки сиділи на розгромленому причалі, взявшись за голови. Приголомшені жандарми та рятівники оцінювали збитки від урагану. Тут панувала тиша, перемішана із жахом. Природа сказала своє слово. Відповісти не було чим.

У нього запаморочилася голова. Він зупинився і нахилився вперед, упираючись долонями в коліна. Що ж, він тільки уламок у купі інших уламків.

— Що з вами, пане?

Він звів голову, намагаючись уторопати, звідки лунає той голос. Перед ним стояли двоє рятувальників в чорних теплих куртках зі світляними пов’язками.

— Як ви почуваєтеся?

Він не відповів, бо не певен був своїх відчуттів.

— Звідки ви? Де ви мешкаєте?

Він розтулив був рота, потім відчув чиюсь долоню в себе на плечі. Уражений сонцем, він на мить утратив тяму.

— Назвіться ж бо!

Він мовчки дивився на них. Намагався збагнути, що з ним не так. Чому він став справжнісінькою жертвою суднотрощі. І буревій тут був ні до чого.

— Як вас звуть, пане?

Нарешті він зрозумів. І з винуватою усмішкою прошепотів:

— Хоч убийте, не знаю.