І ось вона знову звертається до секретарки за бюрком.

— Де Соліна?

— Він усередині, але ви не маєте права…

Під поглядами мармурових бюстів коло входу вона пройшла через хол. Вона вже помітила білі двері.

Секретарка волала їй услід:

— ВИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА!

Не обертаючись, вона підняла своє триколірне посвідчення і помахала ним над головою. За мить вона ввійшла до яскраво освітленого коридора, вздовж якого тягнувся ряд зачинених дверей. Скрізь бездоганний лад. Ніяких забутих нош. І тим паче жодного мерця. Тільки гострий дух дезінфекції й холодне повітря свідчили про те, що тут мають до діла не з живими людьми.

Перші двері.

Другі.

Треті.

Четверті двері виявилися тими, що вона шукала. Тим часом її наздоганяв чолов’яга в білому халаті. І ось вона всередині, де перед нею відкрилося приголомшливе видовисько.

В осяяній хірургічними лампами кімнаті, поміж трупами, укритими простирадлами, стояли чоловіки в чорному. Справжнісінькі бугаї. Одним із них був Соліна. Контраст поміж їхніми чорними костюмами і сяйливою білістю довкруги аж різав око.

Вона зосередилася на тому, про що вони балакали. Підбіг санітар і теж зупинився, угледівши тих круків зразка ХХІ століття, що сварилися над трупами.

— Не втямлю, що ти тут забув, — заявив один із них.

— Ці два трупи безспосередньо пов’язані зі стріляниною на Монталамбер, — відрубав Соліна.

— Та невже? І з якої це причини?

Соліна запізнився. Працівники кримінального відділу вже прибули за дорученням прокурора республіки. Лисаневі вже не було чого тут робити, та він гризся за свій шмат.

— Прокурор ясно висловився.

— Наклав я купу на прокурора. Я зараз зателефоную слідчому судді.

— Не лізь у цю справу зі своїм лайном.