— Що ж, тим гірше для тебе.

— Погрози мені анідесь.

— А два свіжі трупи?

— Чиї?

— Поки що невідомо. Двоє чоловіків у фірмових чорних костюмах. Одного закатрупили двома кулями сорок п’ятого калібру. Другому всадили в мордяку уламок скла. Дім орендував такий собі Арно Шаплен. Тобі це прізвище каже про щось?

— Ні, — збрехала вона.

Кров відпливла в неї від голови.

— За два квартали відтіля на вулиці Бреге знайшли їхнє авто. Чорне «ауді» Q7. Номер 360 643 АР 33. Це тобі теж нічого не каже?

Анаїс мовчала, намагаючись дати лад своїм думкам. Значить, Януш і цього разу вцілів. Тепер єдиною доброю звісткою від нього, на яку вона могла розраховувати, були трупи.

— І, здається, орендар помешкання за зовнішністю цілком відповідає Янушеві.

— А ти звідкіля знаєш? — запитала вона, обертаючи ключ запалювання.

— У декого довгий язик. А в поліції затонкі стіни.

— Хто провадить справу?

— Кримінальний відділ. Та я зателефоную прокуророві. Ця історія пов’язана зі стріляниною на вулиці Монталамбер. То я і буду її розслідувати.

— Ти можеш це довести?

— Доведу, якщо мені передадуть справу.

— А трупи де?

— А ти як гадаєш? В Інституті судової медицини, звісно.

Анаїс не знала, де він, але подумала, що знайде.

— Зустрічаємося там?