Нічого більше не прораховуючи, він, мов робот, побіг до наступного доку. Мокрий одяг важив мало не тонну. Анаїс? Він мало не озирнувся через плече, та останньої миті втримався. У Туанена напевне є спосіб, щоб пильнувати за ним і перевіряти, чи дотримується він умов угоди.

Четвертий док. Він пробіг і його. Голова палала. З очей бігли сльози. Його трусило від холоду. А теки він не загубив часом? Він уже й не знав, що для нього дорожче: тека чи життя. Хоч насправді це було те саме.

П’ятий док. Його знову опосіли сумніви. Чи йде за ним Анаїс? Кубелу охопила паніка. Ану ж бо Туанен узяв її в заручниці, а він оце слухається його і боїться обернутися… Він уже збирався перевірити той здогад, та зупинився. Ні, він не повторить Орфеєвої помилки…

Він підходив до шостого доку, аж під дахом знову загуркотіло. Хвиля майже упритул підкотила до нього й ударила, змусивши присісти навпочіпки і притулитися спиною до стіни. Вона переслідувала його, просягаючи до кожної шпарини, та він учепився в бетон і не піддався їй. Коли вода пішла, він побіг услід за нею. Насилу він здолав чергові двадцять метрів, позаду звівся новий бурун. Певне, Анаїс лишилася за муром. А може, під ним. Витримає вона той натиск? Зуміє вхопитися за поруччя зв’язаними руками? Один погляд… Однісінький…

Хвиля завадила йому обернутися. Вода скипала, підіймалася, крутилася довкола нього, знову і знову заливаючи його з головою. Він відчув, як стихія видерла теку з-за пояса. Сягнув, щоб ухопити її, та відразу ж схаменувся, щоб утриматися. Потрібні дві руки. Коли вода відринула, він збагнув, що в нього лишився тільки подих, але й цього було багато.

Кубела помчав до наступного доку. Він уже збився з ліку. Сьомий? Дев’ятий? Дістався він до краю? Анаїс. У нього був тільки один шанс із трьох. Або вона прямує за ним, він не обернеться й обоє вони уціліють. Або її там нема і тоді він програв. Або вона там і він учинить помилку, озирнувшись на неї. Один короткий погляд…

І раптом він утямив, що перед ним глухий мур. Наступного доку не буде. Він сягнув краю. Глянув униз, на платформи, і помітив під східцями прохилені двері. Туанен не збрехав. Вихід там, за декілька метрів у нього під ногами. Лишилося тільки спуститись у діл і тікати.

Та це буде справжнісіньке сходження до пекла. Не можна не допомогти Анаїс… Не пройти удвох останні метри… Він обернувся й угледів її на тому краю містка. Її темні очі, світлу шкіру. Згадав, як побачив її вперше. Зойк. Молоко. Аліса в країні жахіть…

І тоді він утямив, що програв. Точнісінько, як у міфі. Тієї миті за спиною Анаїс постав убивця. На нім знову була його машкара. Обличчя перехняблене, його рота розтинає немов циркулярна пилка. Убивця в киреї, немов анатолійський пастух. Він замахується якимось варварським знаряддям, чи то кутим із бронзи, чи то зробленим із кременю.