За рогом вона побачила вихід. Перед нею лежала інша частина покрівлі, плоска мов паперть, порепана, мов земля після землетрусу. Вона глянула ліворуч і побачила гавані, кораблі, що збилися докупи, буксири з мигтючими вогниками. Не замислюючись, рушила у протилежний бік. Подалі від води. Ближче до паркувальних майданчиків і комор.

Вона гепнула в калюжу. Звелася на ноги. До краю покрівлі було метрів із тридцять, аж хвиля упала на неї і жбурнула вперед. Вона гадала, що перелетить через край, але та ж таки сила потягла її назад, туди, де вона й була.

Анаїс задихалася. Вона була іграшкою в могутніх лабетах стихії. Скоцюрбившись, сяк-так сповільнила ковзання і звела голову над водою. Свіже повітря. Зліплені губи не давали їй дихати ротом. Вона чимдуж вдихнула носом. Солоні цівки води різали в горлянці. У вухах гучало, немов у мушлях. Будь-що треба дістатися до краю, перш ніж знову накотить хвиля, що жбурне її у прірву. То була палиця на два кінці. На краю покрівлі її міг чекати порятунок, а могла бути і смерть.

Вона спробувала наддати ходу, та марно. Позаду зростало ревисько, здіймаючись, немов театральна завіса. Двадцять метрів. Вона шукала поглядом східці чи бодай що-небудь, щоб спуститися. Десять метрів. Гуркіт наздоганяв її. Ось-ось накотить хвиля, розженеться, загарбає її… І вона полетить додолу.

Та на неї чатувала ще одна небезпека.

По праву руч вигулькнув убивця. Обличчя його перехнябилося від кривої посмішки. Він розмахував кремінною сокирою. Дві смерті постали перед нею. З одного боку, хвилі й безодня. З іншого — вбивця зі своєю зброєю. Вона кинулася на Туанена. Буцнула головою його в живіт, змусивши зігнутися навпіл. Обоє покотилися дахом. Анаїс була прудкіша: вона схопилася і вмить оцінила обидві загрози. Хвилю, що мчала до неї, й убивцю з Олімпа, який уже підводився на ноги…

То було мов знак. Підсвідомий поклик. Щось змусило її обернути голову ліворуч. Там стирчали з платформи кінці сталевих східців. Дві руки, що розхилилися в обіймах. Вона помчала туди. Убивця побіг за нею, піднявши над головою сокиру.

Це було останнє, що вона побачила. Хвиля затопила їх обох. Анаїс заплющилася. Піна вчепилась у неї тисячами пальців. Ухопила за стан, за груди, за голову. Приглушений водяний світ. Кам’яний скрегіт. Це вже перемога, що вона не потрапила під сокиру вбивці. Для остаточної перемоги, щоб уціліти, в неї вже не було снаги.

Останньою її думкою стала лінія життя на моніторі, зелена, світляна і безнадійно пряма лінія. У барабанних перетинках відчайдушно дзумів тривожний сигнал. Та ось і він подаленів, потонувши в темному гуркоті океану…