Ось який ранок, ось які гелікоптери. І все це мусило знайти якийсь вихід. Коли по обіді вони дісталися до маленького задрипаного селища, в їхніх носах усе ще гніздився сморід обвугленого екіпажу; старого лейтенанта вбили, а дехто з хлопців — Ронні Мейленфант і його друзяки, якщо вам потрібні уточнення, — трішки звихнулися. Новим лейтенантом став Діффенбейкер і одразу ж виявив, що командує божевільними, що бажають перебити всіх, кого побачать, — дітей, дідусів, стареньких мамасан у червоних китайських мокасинах.

Гелікоптери впали о десятій. Приблизно о другій нуль п’ять Ронні Мейленфант спершу увігнав багнет у живіт старої, а тоді оголосив, що має намір відрізати сучій льосі голову. Приблизно о четвертій п’ятнадцять, менш ніж за чотири кілометри, світ вибухнув просто перед обличчям Джона Саллівана. То був його великий день у провінції Донґ-Ха, його справді грандіозне шоу.

Стоячи поміж двох халуп на початку єдиної в селі вулиці, Діффенбейкер був схожий на переляканого шістнадцятирічного малого. Однак йому було не шістнадцять, а двадцять п’ять, він був набагато старший за Саллі і за більшість інших. Єдиним, рівним Діффові за віком і званням, був Віллі Ширмен, однак Віллі, схоже, не хотів втручатися. Можливо, його виснажила ранкова рятувальна операція. А може, він зауважив, що атаку знову очолюють хлопці з «Дельти 2–2». Мейленфант репетував, що коли сучі косоокі конгівці побачать пару десятків голів на палях, то двічі подумають перед тим, як зачіпатися з блискавками із «Дельти». Знов і знов отим пронизливим, свердлячим голосом телефонного торгівця. Картяр. Містер Шулер. У Пагса були гармоніки. У Мейленфанта — срана колода велокарт. «Чирва» — ось у що грав Мейленфант. Десять центів очко, якщо вдавалося когось надурити, і п’ять, якщо не вдавалося. «Давайте, народе! — волав він своїм верескливим голосом, від якого, присягався Саллі, з носа текла кров, а сарана дохла в повітрі. — Давайте, бабло на бочку, женімо «стерво»!»

Саллі пригадував, як стояв на вулиці й дивився в бліде, змучене й розгублене обличчя нового лейтенанта. Пригадав, як майнула думка: «Він не може. Хай що треба зробити, аби припинити це, доки всі не розпалилися до краю, він цього не може». Але тут Діффенбейкер надумався і кивнув Слаєві Слокумові. Слокум не вагався ані хвильки. Стоячи надворі поряд з перевернутим стільцем з хромованими ніжками і червоним сидінням, він підняв автомат на плече, прицілився і просто-таки зніс голову Ральфові Клемсону. Пагано, що стояв майже впритул, витріщившись на Мейленфанта і, здавалося, навіть не помітив, що його забризкало з ніг до голови. Клемсон упав мертвий посеред вулиці, й це поклало край вечірці. Гра скінчилася, серденько.