Гівнюк чи ні, а доктор Конрой не так уже й помилився, кажучи, що з часом Саллі почне розуміти стару мамасан. Найголовніше було нутром усвідомити, що мамасан тут немає. Головою осягнути цей базовий факт було легко, а от до нутра доходило значно повільніше. Можливо, через те, що його випатрали в Донґ-Ха, а такі речі не можуть не уповільнити процесу розуміння.

Він узяв почитати кілька книжок у доктора Конроя, а шпитальний бібліотекар дістав для нього ще кілька в рамках міжбібліотечного абонемента. З книжок випливало, що старенька мамасан у зелених штанях і помаранчевій туніці — «виведена назовні фантазія, що служить захисним механізмом, щоб допомогти йому подолати синдром провини вцілілих і посттравматичний шок». Іншими словами, вона йому ввижається.

Хоч би які були причини, та в міру того, як появи старої мамасан рідшали, його ставлення до неї змінювалося. Коли вона з’являлася раніше, він відчував відразу чи забобонний страх, та тепер, побачивши її, Саллі був майже щасливий. Так почуваєшся, коли зустрінеш старого друга, що покинув рідне місто, але іноді навідується ненадовго погостювати.

Тепер він жив у Мілфорді, містечку, розташованому на двадцять миль на північ від Гарвіча по шосе I-95, а багатьма іншими аспектами віддаленому на світлові роки. Коли Саллі жив там у дитинстві та дружив з Боббі Ґарфілдом і Керол Джербер, Гарвіч був приємним передмістям з великою кількістю дерев. Тепер же його рідне містечко перетворилося на одне з тих місць, куди ночами не їздять, брудним придатком Бріджпорта. Проте він усе одно проводив там майже всі дні, як не на стоянці, то в офісі («Шевроле Саллівана» вже чотири роки поспіль нагороджували золотою зіркою), а йшов зазвичай о шостій, щонайпізніше о сьомій. Сідав у свій демонстраційний «шевроле кепріс» і мчав на північ до Мілфорда. Зазвичай він їхав з неусвідомленим, але дуже реальним відчуттям вдячності.

Цього літнього дня він, як завжди, попрямував з Мілфорда на південь по I-95, проте пізніше, ніж зазвичай, і не звернув на з’їзд номер 9 «АШЕР-АВЕНЮ, ГАРВІЧ». Сьогодні він вів свій автомобіль, блакитний, з чорними шинами, далі на південь, і його страшенно тішило спостерігати, як спалахують гальмівні фари, коли водії помічали його в дзеркалі заднього огляду. Вони приймали його за копа. Він доїхав аж до Нью-Йорка.

Авто залишив у салоні Арні Моссберґа у Вест-Сайді (коли торгуєш «шевроле», проблем з паркуванням не виникає, одна з вигод цього бізнесу), порозглядав вітрини дорогою через місто, з’їв біфштекс у «Палмту», а тоді вирушив на похорон Пагано.