Думки про можливе лікування навідувалися рідше; знаючи, що його, як такого, не існує, він не будував особливо оптимістичних планів на майбутнє. Сприймав ВІЛ як бомбу сповільненої дії, з непередбаченим і невідворотним механізмом, готовим спрацювати будь-якого моменту (про що зрідка озивався писклявий далекий голосочок вічно тверезого у своїх судженнях Експерта). Питання лише в термінах: завтра чи через роки (зрозуміло, в межах найближчого десятиліття, чи, швидше, п’яти-ліття). Але це обов’язково станеться — хвороба вибухне. Невидима стрілка вже біжить поділками його життя, на фініші — …

Із самого початку Герман твердо вирішив нікого не вводити в курс справи. Думка прожити останні місяці чи роки в ролі вигнанця (відносно нормальні місяці чи роки), якому, можливо, про людське око співчуватимуть, але водночас обминатимуть як прокаженого, здавалася йому мало привабливою.

Свого часу всі й так про все дізнаються. А поки він збирається нормально жити (доживати?!). Настільки нормально, наскільки вдасться. А вже потім йому буде байдуже.

Утім, щоб остаточно знищити в собі залишки сумнівів, він зробив тест утретє. У результаті Герман не помилився, швидше це нагадувало акт милосердя до самого себе. Наче прохання тонучого, котрий знає, що шустрі зубасті рибки піранії давно об’їли всю його нижню половину до кісток, але який також знає і те, що все одно буде прагнути до берега.

Безперечно, він не помилився.

Два найдовші в його житті місяці Герман боровся, намагаючись не думати й не звертати уваги, але через два місяці і три дні здався, — жити як раніше було вже НЕМОЖЛИВО.

Тоді в нього ще не виникло думки, що тест міг прийняти за СНІД щось інше.

І що Добрі Доктори вже йдуть по його сліду.

* * *

— Мені потрібна відпустка, — сказав Герман без передмов, сівши у крісло навпроти директорового столу.

— Я сподіваюся, ти жартуєш. Перше квітня давно минуло.

«У мене тепер щодня перше квітня…»

— Мені необхідна ця відпустка. Вкрай необхідна.