Потім батько повів його нескінченно довгими крутими сходами вниз, у підземну пітьму. Там стіни й сходи вже були не з білого мармуру, а мали величний бурштиновий колір. На кожній третій сходинці мерехтіла вотивна свічка, кидаючи зблиски на брунатний камінь.

Малий Хуліан тримався за канат давнього поруччя і крок за кроком, східець за східцем спускався за батьком… углиб, у пітьму. У самому низу король відчинив пишно оздоблені двері й дав знак синові заходити.

— Пантеон королів! — пояснив батько.

Навіть у свої вісім років Хуліан уже чув про цю легендарну залу.

Тремтячи всім тілом, хлопчик переступив поріг і опинився в пишній кімнаті кольору вохри. У восьмикутному приміщенні пахло ладаном, і воно неначе коливалось у пломінцях свіч на панікадилі вгорі. Хуліан вийшов на її середину, роззирнувся. Йому стало холодно, він почувався зовсім малим у цьому величному й похмурому просторі.

У вісьмох стінах були глибокі ніші з однаковими чорними трунами, розташованими одна над одною до самої стелі, на кожній — золота табличка з ім’ям. Імена на них зійшли зі сторінок принцових історичних книжок: король Фердинанд… королева Ізабелла… король Карл V, імператор Священної Римської імперії.

У тиші Хуліан відчував вагу лагідної батькової руки на своєму плечі — і хлопчика до глибини душі пройняла поважність моменту. «Колись і мого батька поховають тут».

Мовчки батько і син піднялися на землю, до світла дня, подалі від смерті. Надворі, на пекучому іспанському сонці, король присів біля сина й подивився в очі восьмирічному Хуліанові.

— Memento mori, — прошепотів король. — Пам’ятай про смерть! Навіть для тих, хто має велику владу, життя коротке! Є лише один спосіб перемогти смерть — зробити своє життя шедевром! Треба хапатися за кожну змогу виявити доброту й любити всім серцем. У твоїх очах я бачу, що ти успадкував душевну щедрість від матері. Совість стане тобі провідником. Коли в житті западе темрява, серце покаже тобі шлях!

І ось через кількадесят років Хуліан не потребував нагадувань, що практично нічого не зробив, аби його життя було шедевром. Власне, він щойно зміг вийти з батькової тіні й самоствердитись як особистість.

«І в усьому розчарував батька».

Багато років Хуліан чинив за батьковою порадою і дозволяв серцю показувати шлях — але який же то був звивистий і нерівний шлях, адже серце його прагнуло зовсім не такої Іспанії, якої хотів його батько. Мрії Хуліана щодо майбутнього своєї країни були такі сміливі, що він не наважувався їх висловити до смерті батька, і навіть тоді Хуліан не мав уявлення, як будуть сприйняті його дії не лише в палаці, а й в усій державі. Хуліан тільки й міг, що чекати, не замикати серця і шанувати давні звичаї.