Одна.

Посередині екрана мигтіла одна цятка.

Ленґдона пробрав холод поза шкірою. «Початок. Джерело життя!»

Цятка моргнула і зникла, лишилася тільки порожнеча — білий екран.

Гра «Життя» скінчилась, натомість почав проступати текст: спочатку літери були бліді, потім темнішали, чіткішали, доки їх стало можливо прочитати.

Якщо ми припустимо, що існує Першопричина,

то розум усе одно жадатиме знати,

звідки вона і як виникла.

— Це Дарвін, — прошепотів Ленґдон, упізнаючи в красивому формулюванні легендарного ботаніка саме те питання, яке порушував Едмонд Кірш.

— Звідки ми? — схвильовано промовила Амбра, почитавши напис.

— Точно.

Амбра всміхнулася.

— Дізнаємося?

Вона махнула рукою в бік обрамленого колонами входу в головне приміщення, розташованого біля екрана.

Коли вони рушили в той бік, на екрані з’явилося дещо нове: тепер там спалахував немовби випадковий колаж слів. Їх кількість зростала ненастанно й хаотично, нові слова розвивались, видозмінювались і складались у вигадливий набір фраз.

І комбінація цих слів на очах в Ленґдона з Амброю набула форми дерева, що росте.

«Що ж це означає?»

Вони уважно вдивлялись у зображення, вслухались у спів, який наростав довкола. Ленґдон зрозумів: голоси співають не латиною, як здавалося спочатку, а англійською.

— Боже мій, слова на екрані… — промовила Амбра, — по-моєму, саме їх і співають.