«Майже бестселером», — подумав Ленґдон, але зрозумів, що має на увазі Вінстон.

— Звернутися до максимальної кількості глядачів цього вечора — це була одна з головних цілей Едмонда, — сказав Вінстон.

— Він має рацію, — сказала Амбра, дивлячись на Ленґдона. — Коли ми з Едмондом планували подію в музеї, він був одержимий залученням аудиторії та приверненням уваги якомога більшої кількості людей.

— Як я вже говорив, — наголосив Вінстон, — ми досягаємо точки насиченості медіа: кращого часу для презентації його відкриття годі чекати.

— Зрозуміло, — мовив Ленґдон. — Просто скажіть, що робити.

Рухаючись коридором, Ленґдон і Амбра зустріли несподівану перешкоду: драбину, яку абияк прихилили до стіни, неначе для малярських робіт: пройти можна було тільки під нею або зсунути її з дороги.

— Тут драбина, — зауважив Ленґдон. — Мені її прибрати?

— Ні, — мовив Вінстон. — Едмонд спеціально поставив її тут уже давно.

— Навіщо? — здивувалася Амбра.

— Як вам, мабуть, відомо, Едмонд ненавидів усі забобони. Він завів за правило дорогою на роботу щоразу проходити під драбиною — ніби дражнити богів. Понад те, якщо гість чи працівник відмовлявся проходити під драбиною, Едмонд звільняв його.

«Резонно, як завжди», — всміхнувся Ленґдон, згадавши, як Едмонд колись прилюдно ганьбив його за стукання по дереву на удачу: «Роберте, якщо ти не таємний друїд, який досі стукає по деревах, аби розбудити їх, прошу, лиши ці дурні забобони в минулому, де їм і місце!»

Амбра пішла далі: нахилилася й пройшла під драбиною. З, треба відзначити, ірраціональним внутрішнім здриганням Ленґдон подався за нею.

На другому боці Вінстон провів їх за ріг до великих дверей із двома камерами й біометричним сканером.

Над дверми висів намальований вручну знак «Кімната 13».

Ленґдон подивився на зловісний номер: «Знову Едмонд до богів задирається».

— Це вхід до його лабораторії, — сказав Вінстон. — Крім кількох найманих працівників, які допомагали Едмондові її будувати, мало кому було дозволено сюди заходити.

За цими словами двері голосно загули, і Амбра, не гаючи часу, схопилася за ручку й відчинила їх. Вона переступила поріг, аж тут зупинилася й ахнула, затуливши рот рукою. Коли Ленґдон поглянув із-за її плеча у святилище церкви, то зрозумів реакцію.

У чималій залі каплиці одразу впадала в око велика скляна коробка — більшої Ленґдон не бачив ніколи в житті. Прозоре приміщення займало всю підлогу й здіймалося до стелі.

Коробка мала два поверхи.

На першому Ленґдон бачив сотні металевих шаф, схожих на холодильники, які стояли рядами, як лави в церкві, обернені до вівтаря. У шаф не було дверей, і їхні нутрощі можна було добре роздивитися. Складні, заплутані матриці з яскравими червоними дротами звисали з густої сітки контрольних пунктів, вигиналися до підлоги, де сходилися в товсті, мов канати, ремені, які тяглися поміж машинами, утворюючи щось ніби кровоносну систему.