На зовнішньому дворі біля входу стояла чотириметрова кам’яна скульптура — голова давнього воїна. Ленґдон геть не розумів, що цей об’єкт робить на території католицької церкви, але не сумнівався, що Едмондові Кіршу працювати в місці, повному таких суперечностей, було до душі.

Амбра поспішила до головного входу й натисла кнопку виклику на дверях. Підійшов Ленґдон, камера стеження вгорі розвернулася в їхній бік і кілька довгих секунд міряла їх електронним поглядом.

Тоді двері загули й відчинилися.

Ленґдон з Амброю швидко зайшли у великий вестибюль, перебудований з нартексу церкви. То була кам’яна кімнатка, тьмяно освітлена й порожня. Ленґдон очікував, що хтось вийде їх зустріти — може, з працівників Едмонда, — однак у вестибюлі не було нікого.

— Тут нікого немає? — прошепотіла Амбра.

І тут вони помітили, що довкола лунає тиха, чиста середньовічна церковна музика — багатоголосий хоральний спів чоловічих голосів видався обом знайомим. Ленґдон намагався пригадати, де він чув ці звуки, але страхітлива присутність релігійного співу у високотехнологічному центрі скидалася на вияв Едмондового грайливого почуття гумору.

Перед ними на стіні світився великий плазмовий екран — і він був єдиним джерелом світла в приміщенні. На тому екрані показували щось подібне до примітивної комп’ютерної гри: групи чорних цяток безцільно рухалися по білій поверхні, немов якісь комашки.

«Ні, не зовсім безцільно!» — зрозумів Ленґдон, розпізнавши їхні рухи.

Цю відому математичну модель, генеровану комп’ютером, — її також називають грою «Життя» — винайшов у 1970-х роках британський математик Джон Конвей. Чорні цятки — «клітини» — рухаються, взаємодіють і відтворюються відповідно до певних правил, запроваджених програмістом. Із певним часом цятки завжди під дією цих правил переходу організовуються в групи, послідовності й повторювані форми, котрі розвиваються, ускладнюються і стають на диво подібними до тих, які можна побачити в природі.

— Гра «Життя» Конвея, — сказала Амбра. — Я бачила цифрову інсталяцію на її основі кілька років тому — витвір у змішаній техніці називався «Клітинний автомат».

На Ленґдона це справило враження, бо сам він чув про гру «Життя» лише тому, що її винахідник Конвей мешкав у Принстоні.

Ленґдон знову прислухався до хору. «Десь я чув цей спів. Може, це літургія часів Відродження?»

— Роберте, — сказала Амбра, — дивись!

На екрані групи живих цяток раптом почали рухатися в другий бік, прискорилися, неначе програма тепер прокручувалася навпаки. Алгоритм розгортався назад дедалі швидше. Цяток ставало менше… вони вже не ділилися, не плодилися, а об’єднувалися… їхня структура спрощувалася, доки врешті цяток лишилося зовсім мало, вони й далі зливалися… вісім, чотири, дві…