— Доне Хуліане, — тихо промовив єпископ, коли вони дещо відстали від охоронців у тунелі, — чи вам відомо, навіщо ваш батько покликав нас сюди?

Хуліан похитав головою.

— Я сподівався, що це знаєте ви.

Вальдеспіно незвично важко зітхнув.

— Уявлення не маю.

«Коли вже єпископ не знає, навіщо мій батько це робить, — подумав Хуліан, — то цього не знає ніхто».

— Я тільки сподіваюся, що з ним усе гаразд… — з несподіваною ніжністю промовив єпископ. — Деякі з його рішень цими днями…

— На зразок покликати нас на зустріч усередині гори тоді, коли йому слід було лежати в ліжку?

Вальдеспіно тихо всміхнувся.

— Так, приміром, оце.

Хуліан гадав, чому ж гвардійці не спробували щось вдіяти: не відмовилися везти близького до смерті монарха з лікарні в оце місце недоброї слави. А з другого боку, гвардійців учать виконувати накази без питань, особливо від головнокомандувача.

— Я багато років не молився тут, — промовив Вальдеспіно, дивлячись углиб освітленого вогниками коридору.

Тунель, яким вони йшли, розумів Хуліан, був не просто входом у гору — це водночас і нава офіційно освяченої католицької церкви. Угорі принц уже помічав ряди лав.

«La basílica secreta», — називав її Хуліан у дитинстві.

Вирубана в граніті, позолочена святиня в кінці тунелю була дивовижною підземною базилікою з масивним куполом. За чутками, її площа перевищувала площу собору Святого Петра в Римі. Підземний мавзолей міг пишатися шістьма окремими каплицями навколо високого вівтаря, розташованого точно під хрестом, який стоїть на горі.

Коли принц і єпископ наблизилися до вівтаря, Хуліан почав роззиратись у велетенському просторі, виглядаючи батька. Однак здавалося, що в базиліці немає ні душі.

— Де він? — збентежено спитав єпископ.

Тепер Хуліан поділяв тривогу єпископа: йому було страшно, що гвардійці покинули короля самого в цьому похмурому місці. Принц швидко рухався вперед і поглядав то на один бік трансепту, то на другий. Жодних ознак людей. Принц кинувся вглиб, оббіг вівтар і завернув в апсиду.

І вже там, у найдальшому кутку цієї рукотворної печери, Хуліан нарешті помітив батька й зупинився.

Король Іспанії був сам-один. Він майже лежав у своєму кріслі-візку, обкутаний теплими ковдрами.