Амбра кивнула.

— Отже, там, де код, є намір і свідомість.

— Саме так. Код сам собою не виникає, його хтось створює.

Амбра довго дивилася на професора.

— А ДНК?

Губи професора склались у мудру усмішку.

— Отож! — сказав він. — А генетичний код? У тому й парадокс!

Амбру охопило хвилювання. Адже генетичний код, без сумніву, несе інформацію: особливі вказівки, як будувати організм. За логікою Ленґдона, це могло означати тільки одне…

— Ти вважаєш, що ДНК створив певний розум!

Ленґдон, жартома захищаючись, підняв руки:

— Ну, не так різко! — засміявся він. — Ти зараз виходиш на небезпечну територію. Дозволь сказати лиш одне. З самого дитинства в мене таке відчуття, що за всесвітом стоїть якась свідомість, якийсь розум. Коли я бачу точність математики, надійність фізики, симетрію космосу, то в мене враження, що я дивлюся не на науку… а на живий слід… на тінь якоїсь більшої сили, якої нам не осягнути.

Амбра відчувала силу його слів.

— Коли б усі теж були такої думки! — нарешті мовила вона. — Здається, ми забагато сперечаємося про Бога. У кожного своя версія істини.

— Так, і тому Едмонд сподівався, що колись нас об’єднає наука, — мовив Ленґдон. — Як він казав: «Коли б ми всі поклонялися гравітації, то не було б суперечок, куди вона нас веде».

Ленґдон щось накреслив на гравії між ними.

— Правда чи ні? — спитав він.

Амбра подивилася: перед нею було рівняння римськими цифрами:

I + XI = X

«Один плюс одинадцять дорівнює десять?»

— Ні, — одразу відповіла вона.