— Ну скажи!

Він засміявся:

— Ні, ти колись сама побачиш. А тоді… спробуй розбачити!

Амбра хотіла щось заперечити, але тут підійшли гвардійці.

— Сеньйорито Відаль, літак чекає.

Вона кивнула й поглянула на Ленґдона.

— А чому ти не летиш? — прошепотіла вона. — Принц, напевне, був би радий поговорити з тобою осо…

— Це дуже мило, — перебив він. — Але, мабуть, ви обоє розумієте, що я буду третім зайвим, і я вже замовив собі номер тут. — Ленґдон показав на вежу ґранд-готелю «Принцеса Софія», де колись обідав з Едмондом. — Банківська картка в мене є, а телефон я взяв з лабораторії Едмонда. Я все влаштував.

Амбра раптово і болісно зрозуміла, що доведеться прощатись і що Ленґдон, попри стоїчний вираз обличчя, відчуває те саме. Уже не зважаючи на те, що подумає охорона, вона сміливо підійшла і пригорнула Роберта Ленґдона.

Професор відповів, обійнявши її сильними руками. Через кілька секунд — мабуть, довший час, ніж годилося б, — він відпустив її.

У ту мить Амбра Відаль відчула якесь хвилювання. Вона раптом зрозуміла, що Едмонд вів мову про енергію любові й світла… яка нескінченно розгортається, заповнюючи всесвіт.

Любов — це не просто скінченна емоція.

Її немає необхідності ділити.

Наші серця створюють любов тією мірою, якою нам потрібно.

Так само як батьки можуть любити новонароджену дитину не на шкоду любові одне до одного, так і Амбра відчувала теплу прив’язаність до двох різних людей.

«Любов — це справді не щось скінченне, — зрозуміла вона. — Вона може з’являтися спонтанно з нічого».

І ось, коли машина везла її назад до принца, Амбра дивилася на Ленґдона, який залишався сам у парку. Він не зводив з неї очей. Він лагідно всміхнувся їй, помахав рукою — і різко подивився в інший бік… наче йому була потрібна якась мить, щоб накинути знову піджак на плечі й піти до готелю.

Розділ 103

Розділ 103

Коли годинник на палаці пробив дванадцяту, Моніка Мартін зібрала свої нотатки й приготувалася виходити на Пласу де ла Альмудена, щоб звернутися до журналістів.