Іще раз потерши очі, Лоуренс, якомога глибше вдихнув і посунув уперед. Він тримав руки розкинутими, трохи виставивши перед собою, щоби зберігати рівновагу, а ще тому, що лише в такому положенні добре їх бачив. Звіддалік його силует скидався на карикатурно-кіношного привида. Повітря з глухими стогонами розбивалося об гору, зісковзувало схилом та навалювалося на плечі. Вітер, наче знущаючись, смикав волосся, гострими язиками лизав потріскану й облуплену шкіру на щоках. Хмари, здавалося, лізли звідусіль: із дна ущелини, з-за гребеня гори, їжакуватими клубами скочувалися з неба. Якоїсь миті Лоуренс розгубився, в голові запаморочилося до непритомності, раптом йому приверзлося, що фрагмента фюзеляжа більше немає на схилі, хлопець мусив закинути голову, щоб намацати його бічним зором і трохи заспокоїтися.

Він зупинився. До рятівних виступів, за які можна буде вчепитися рукою, залишалося п’ятнадцять метрів. У вухах зародилося дивне потріскування. Хлопець прислухався і раптом відволікся на вітер. Його стугін переплітався із хрипами в легенях, шумом крові у вухах і нагадував дещо напрочуд знайоме… Стадіон. Так, саме так! Рев уболівальників. Нервовий монотонний гул, який створюють водночас десятки тисяч горлянок!

Сліпа пляма залила чорнилом майже все поле зору, проте Лоуренс цього не зауважував. Перед внутрішнім зором постали останні секунди 51-го Супербоулу: електронний годинник за спинами захисників «New England Renegades», широкий торс Джермейна Гоукінса попереду, бліде, перекошене обличчя Брендона Бартона, який розпочинав розіграш у власній заліковій зоні.

49… 48… 47 секунд…

(не розчаруй свого батька, хлопче)

Тілом піднялася хвиля нудотного поколювання. Хлопець став спиною до стіни — так було легше опиратися натискові вітру, — а тоді високим, наче йому забракло повітря, голосом просипів:

— Це не я… не через мене…

Ніхто не звинувачував Лоуренса у програші. Ніхто не пов’язував із ним причину поразки. Найбільше від преси й уболівальників дісталося Рону Метьюзу, координатору нападу, бо саме Рон, коли «Загарбники» перебували на відстані ярда від залікової зони та мали чотири спроби, щоби цей ярд пройти, замість виносу по землі обрав пасовий розіграш. Утім Лоуренс знав, що Рон не винен. Так, координатор відповідає за вибір схеми, але на полі діють гравці. Іронія полягала в тому, що Рон Метьюз насправді вгадав із розіграшем — він заскочив «Ренегатів» зненацька: бостонці виставили вздовж гольової лінії стіну з лайнменів і лайнбекерів, вони очікували на прорив землею, вони готувалися перехоплювати раннін-бека, ніхто з них навіть припустити не міг, що Метьюз скомандує пасувати! І якби Лоуренс упіймав м’яча, ті самі журналісти та вболівальники нарекли би Рона найгеніальнішим футбольним тактиком від часу заснування НФЛ.